Щороку 12 січня в Україні відзначають День українського політв’язня, вшановуючи тих, хто завжди був на боці правди, гідності та свободи. Відстоюючи національні інтереси, своєю жертовністю та боротьбою вони відроджували омріяну поколіннями борців Незалежність України. Традиція відзначення Дня політв’язня запроваджена у 1975 році з пропозиції В’ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості радянського режиму. Дату обрали невипадково. 12-14 січня 1972-го радянська влада провела найбільшу репресивну акцію проти українських дисидентів. Масові затримання та арешти були помстою за їх боротьбу за незалежність України та творчість, що доводила міфічність ідеології радянської людини.
В цей день ми згадуємо Василя Стуса, Івана Світличного, Ігоря Калинця, Євгена Сверстюка, Зіновія Антонюка, Данила Шумука, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Михайла Осадчого, Петра Григоренка, Миколу Руденка, Івана Геля та багатьох інших, хто поклав своє життя на вівтар боротьби за Україну. Їх переслідували, кидали до в’язниць, піддавали тортурам і катуванням, застосовували «каральну психіатрію». Всі вони були справжніми воїнами, які відкрито виступили проти тоталітарної системи.
За даними Харківської правозахисної групи, у 1972-1974 роках було проведено більше тисячі обшуків, заарештовано 193 людини, з них 100 – за антирадянську пропаганду та 27 – за релігійні переконання.
За прагнення бути вільними Кремль карав суворо: майже всі отримали 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й виселені за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Тих, кого режим боявся найбільше, відправлено до психлікарень.
Лише за період «хрущовської відлиги» — з 1954 до 1964 року, було заарештовано майже 800 людей за так звану «антирадянську діяльність».
А в 1965-му, з 24 серпня до 4 вересня в Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії кагебісти заарештували понад 20 представників української інтелігенції.
Історики підрахували, що українські правозахисники-дисиденти провели сукупно 550 років у радянських таборах, колоніях, в’язницях та на примусовому лікуванні у психіатричних лікарнях. Не всім вдалося дочекатися звільнення: у таборах загинули Василь Стус, Валерій Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин. Були і випадки самогубства: 25 травня 1972 року у Львові, напередодні чергового допиту в КДБ, наклав на себе руки видавець самвидаву інженер Мар’ян Гатала, а 9 березня 1979 року, напередодні неминучого арешту, таке ж вчинив і член Української Гельсінської групи Михайло Мельник. Такою була ціна за відстоювання прав людини та перемоги над комуністичним режимом.
«Що мене штовхало? Мене штовхало прагнення продовжувати боротьбу. Я вважав, що це мій обов’язок підняти синьо-жовтий прапор і понести його далі вперед. Показати Московії, що вона нас – українську націю – не поклала на лопатки, що нація продовжує боротьбу», - згадував Левко Лук’яненко, який провів у радянських в’язницях і катівнях «за антирадянську агітацію та пропаганду» 25 років.
Сьогодні російська влада повністю наслідує радянські методи боротьби з інакодумцями. Після тимчасової окупації Криму та розпочатої збройної агресії проти України на територіях, окупованих ворогом, розгорнувся справжній терор проти українців і кримських татар. Ворожий тоталітарний режим безупинно працює на створення атмосфери страху, безсилля і безнадії, кидає за грати активістів, правозахисників, переслідує за релігійною та національною ознакою, вчиняє масово воєнні злочини, брутальні порушення прав і свобод, нехтує людською гідністю, втілює агресивну доктрину «русского міра», займається тотальною пропагандою, яка не має жодного зв’язку з правдою…
Тож сьогодні ми вшановуємо і сучасних Героїв, які за різних обставин стали заручниками ворога. За кожним з них – яскрава історія боротьби, мужності та сили духу. На жаль, реальне число теперішніх бранців кремля достеменно не відоме.
Ми ніколи не зупинимося у своїй боротьбі за демократичні цінності і права, правду і волю кожного громадянина України!