15 червня 1775 року за наказом Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорозьку Січ, про що офіційно оголосили в маніфесті у серпні того ж року. Ця подія стала одним із кроків ліквідації автономії та повної інкорпорації українських земель до складу російської імперії.
Внаслідок чергової російсько-турецької війни 1766-1774 років росія вийшла до Чорного моря, і Запорозька Січ втратила своє стратегічне значення. Але, крім військових чинників, важливу роль у подальшій долі запорожців відігравали економічні й політичні розрахунки імперських чиновників: необхідність розчистити дорогу для російської колонізації південних причорноморських земель; небажання терпіти «державу в державі»; побоювання Катерини ІІ щодо можливого союзу Січі з Кримським ханством, спрямованого проти росії; прагнення ліквідувати осередок антикріпосницької боротьби та «непевного елементу».
Рішення про ліквідацію Січі ухвалили на засіданні придворної ради 7 травня 1775 року. Її ініціатором виступила сама імператриця Катерина ІІ. Воєнну операцію проти Запорожжя ретельно готували в цілковитій таємниці із залученням великої кількості війська, основу якого становили частини 1-ї російської армії, що поверталися з російсько-турецької війни.
Іронічно, що саме запорожці допомогли москві здобути перемогу у російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Отже, повертаючись з османського походу, російські загони на чолі з Петром Текелієм (загалом понад 100 000 осіб) віроломно і без будь-якого попередження напали на Запорозьку Січ. Це стало повною несподіванкою для козаків, значна частина яких ще не повернулася з війни або ж перебувала на промислах. Січ охороняв гарнізон у 3000 осіб. Спішно скликана кошовим отаманом Петром Калнишевським рада прийняла рішення утриматися від пролиття крові і скласти зброю, хоча рядове козацтво було налаштоване чинити опір.
15 червня російські війська повністю зруйнували Січ, усе майно та документи вивезли до Петербурга. Старшину звинуватили у зраді та засудили до каторги. Кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу заслали до Сибіру, а 85-річного кошового отамана Петра Калнишевського ув’язнили в Соловецькому монастирі.
У маніфесті від 14 серпня 1775 року Катерина ІІ повідомляла про ліквідацію «кубла пияк та розбишак», які жили в неуцтві, «з винищенням на майбутній час і самої назви запорозьких козаків». І далі: «…нема тепер більше Січі Запорозької в політичному її потворстві». У найкращих традиціях демагогії «освічена» імператриця подавала знищення Січі як виконання монаршого обов’язку перед Богом, перед імперією і навіть «перед самим узагалі людством».
Так російська імперія взяла курс на повне знищення української козацької ідентичності та колонізацію Півдня - земель, які було перейменовано на «Новоросію». На анексованих територіях отримали величезні володіння фаворити й наближені Катерини ІІ.
Частина козаків - близько семи тисяч - перейшла під захист Османської імперії, де заснувала Задунайську Січ. Козацтво продовжило існувати як форма спротиву, як історична пам’ять та символ волі. І сьогодні його сила відроджується в новій боротьбі.
У Війні за Незалежність України XXI століття козацький дух знову живе: у стійкості наших воїнів, у звитязі на полі бою, у рішучості захищати свою землю.