18 травня 1944 року сталінський режим розпочав масову депортацію кримських татар з їхньої історичної батьківщини - Криму. Цей злочин, який за своєю суттю та наслідками відповідає міжнародному визначенню геноциду, став спробою знищити кримськотатарську спільноту як корінний народ, стерти її присутність з півострова, викорінити культуру, мову, традиції.
Депортація кримськотатарського народу радянським тоталітарним режимом була кульмінацією російської колоніальної політики, направленої на детатаризацію Криму.
Постанова Державного Комітету Оборони від 11 травня 1944 року, підписана особисто сталіним, завершила процес примусового витіснення корінного народу Криму з власної землі. Політика радянського тоталітарного режиму проти кримських татар стала фактичним продовженням традицій російської імперії з колонізації території Кримського півострова, яка після анексії Криму в XVIII ст. здійснювала виселення кримських татар, обмежувала їхні права та свободи.
Так, до анексії росією (1783 рік) на території Кримського ханства, кримські татари становили понад 92% населення. Згідно з матеріалами пʼятої ревізії 1795 року у Криму проживало 157 319 осіб, з них – 126 000 кримських татар. Протягом XVIII-XIX сторіч російська імперія проводила політику постійного тиску на кримських татар, обмежуючи їхні права та релігійні свободи, спалюючи духовні книги, відбираючи землю, ресурси. Значна частина корінного народу була вимушена виїхати за межі Криму. Відбувалося заміщення корінного населення Криму колоністами.
Радянська влада планувала завершити депортацію до 1 червня 1944 року, проте репресивний апарат було вкотре використано для «перевиконання плану». Вже о 8 годині ранку 18 травня 90 тисяч кримських татар було завантажено у 25 ешелонів. 19 травня було депортовано в товарних вагонах ще 165 515 кримських татар. Зрештою, такі темпи дозволили катам вже 20 травня відзвітуватися у москву про «очищення» Криму від кримських татар.
Під час бойових дій, поки чоловіки були на фронті, радянська влада підступно вигнала дітей, жінок та літніх людей з власних домівок та відправила їх у вигнання - шлях, який для багатьох став останнім. Тривалість вбивчого шляху депортованих до місць спецпоселень у товарних вагонах тривала в середньому 2-3 тижні. Дорогою, у тісних вагонах, без їжі, води та медичної допомоги, від голоду та хвороб загинуло 7000-7900 кримських татар.
Всього було депортовано 47 885 сімей (193 865 осіб, в т.ч. 92 553 дітей до 16 років). Як зазначалося в документі нквс, «з них зайнято на роботах: чоловіків – 26 092, жінок – 50 481, дітей – 14 614, всього – 91 187». До цього числа не увійшли майже 6 тис. кримських татар, ув’язнених до ГУЛАГу безпосередньо під час депортації.
Незважаючи на участь у захисті Батьківщини у роки Другої світової війни, доля кримських татар - солдатів та офіцерів радянської армії – повністю повторювала долю цивільних жителів півострова. Директиви нквс срср № 1/21826 від 16 листопада 1944 року і № 1/1559 від 12 серпня 1945 року категорично забороняли «направляти демобілізованих з червоної армії кримських татар, кримських болгар, греків, вірмен – на територію колишньої Кримської АРСР». Свої сім’ї захисники Батьківщини знаходили вже в місцях спецпоселень. Загальна кількість позбавлених Батьківщини кримських татар, включно з остарбайтерами та демобілізованими після війни з лав червоної армії чоловіками, становила 207 111 кримських татар.
Депортованих представників корінного народу Криму наділили статусом «спецпереселенців». Це передбачало постійний нагляд репресивних радянських структур, реєстрацію в комендатурах, примусову фізичну працю на виснажливій роботі. Праця була важка, особливо для змарнілих від голоду і хвороб спецпереселенців. Їхні діти не могли відвідувати школу через відсутність взуття та одягу. За даними відділу спецпоселень нквс Узбецької рср, за шість місяців 1944 року, тобто з моменту прибуття в Узбецьку сср і до кінця року, померло 16 052осіб (10,6%), а за 1945 рік – 13 183 (9,8%). Таким чином, в перші півтора року померло близько 30 тисяч кримських татар.
У 1948 році режим проживання у спецпоселеннях став ще більше репресивним. Зокрема, арештом на 5 діб карався виїзд зі спецпоселень, а повторне порушення «режиму перебування» вважалося «втечею з місця заслання», що призводило до позбавлення волі терміном на 20 років.
Трагічна історія депортації кримськотатарського народу замовчувалася в срср протягом десятиріч. Кримські татари були не просто позбавлені Батьківщини, але й власного імені, мови, історії, ідентичності.
Після смерті сталіна кримським татарам так і не повернули їхні права та не дозволили повернутися на Батьківщину. Фактично, заслання тривало.
Попри заборону, починаючи з 1967 року, кримські татари робили чисельні спроби оселитися на власній землі - в Криму. Кримськотатарський національний рух за повернення був одним з найефективніших та найяскравіших протестних рухів в срср. Але справді, масове повернення, репатріація, розпочалися після 1987 року.
Тільки після розпаду срср, у незалежній Україні, ми можемо гідно вшановувати памʼять жертв геноциду та говорити правду про злочини проти людяності.
За матеріалами Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим