Сучасна українська державність є результатом тривалого процесу відновлення суверенітету, де кожен історичний етап XX століття закладав правовий та політичний фундамент незалежності, а Донеччина невіддільно виступала одним із ключових форпостів цієї боротьби.
Попри тривалий період перебування українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій, ідея суверенітету відродилася під час Української революції 1917–1921 років. Це був час, коли поняття «відновлення незалежності» набуло практичного змісту, підкреслюючи спадкоємність державної традиції, а не створення її з нуля. Перше офіційне проголошення самостійності в новітній історії відбулося 22 січня 1918 року, коли Українська Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку (УНР) незалежною та вільною державою. Згідно з Третім Універсалом, Донеччина офіційно увійшла до складу УНР, ставши місцем запеклих боїв за українську державність. На цих теренах діяла слов’янська група військ під керівництвом Володимира Сікевича, яка звільнила Донеччину від більшовиків, а місцева інтелігенція та залізничники активно підтримували Центральну Раду. 22 січня 1919 року відбувся історичний Акт Злуки — об’єднання УНР та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в єдину соборну державу. Попри те, що більшовицька окупація перервала цей етап, прагнення до свободи знову проявилося 15 березня 1939 року, коли Сойм у Хусті проголосив незалежність Карпатської України під керівництвом Августина Волошина. Наступна спроба відбулася в часи Другої світової війни, коли 30 червня 1941 року у Львові з ініціативи Організації українських націоналістів було проголошено Акт відновлення Української Держави та створено уряд на чолі з Ярославом Стецьком, проте цей рух був миттєво придушений нацистським окупаційним режимом. Продовженням цієї боротьби у липні 1944 року стало створення Української головної визвольної ради (УГВР) як підпільного парламенту та уряду, що керував визвольними змаганнями УПА.
У радянський період (1922–1991 роки) Україна існувала у статусі УРСР, що, попри тоталітарний контроль москви, дозволило зберегти адміністративні кордони та формальні інститути державності. Попри радянські міфи про винятково «російський пролетарський» характер Донбасу, Донеччина залишалася важливим осередком збереження української ідентичності та опору тоталітарній русифікації, що підтверджується діяльністю видатних уродженців краю: поета Василя Стуса та співзасновника Української Гельсінської групи Олекси Тихого та багатьох інших.
Сучасний етап відновлення суверенітету розпочався з ухвалення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року. У цей доленосний час саме потужні шахтарські страйки, що відбувалися і на теренах Донеччини, завдали вирішального економічного й політичного удару по радянській системі, висунувши вимоги щодо суверенітету України. Кульмінацією столітніх змагань стало 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Цей документ отримав абсолютну легітимність на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, де 83,9% жителів Донецької області сказали тверде «так» незалежності України. Цей цивілізаційний вибір влучно схарактеризував лідер національно-демократичного руху В’ячеслав Чорновіл, наголошуючи, що прагнення України до незалежності завжди було прагненням до Європи, до цивілізованого світу.
Символічним підтвердженням неперервності нашого вільного розвитку стало 22 серпня 1992 року, коли останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк офіційно передав першому Президенту сучасної України Леоніду Кравчуку державні клейноди УНР та грамоту про правонаступництво.
Багатовікова хроніка українського державотворення наочно доводить, що прагнення до свободи й соборності завжди об’єднувало Захід і Схід. Донеччина ніколи не стояла осторонь цих процесів, вписуючи свої сторінки в історію УНР, дисидентського руху та вирішального референдуму 1991 року.
Сьогодні в умовах війни ми гідно даємо відсіч ворогу і знову відстоюємо власну свободу, а майбутнє відновлення України стане головним спільним завданням нашого покоління. Спираючись на міцний історичний фундамент, ми продовжуємо захищати, відбудовувати та розбудовувати нашу державу. Нехай цей день надихає нас на нові звершення заради розквіту Батьківщини.