25 лютого 1871 року в Новоград-Волинському народилася Лариса Косач, яка увійшла в історію під псевдонімом Леся Українка. Саме вона стала однією з центральних постатей української культури та піднесла її до європейського рівня. Але світове значення творчості письменниці довго применшували, а образ спотворювали.
Лариса була другою із шести дітей Косачів. Батько і мати Лесі походили зі шляхти: Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства, а Олена Пчілка – із роду Драгоманових, що належав до козацької старшини.
Дядьком Лесі Українки був знаний український вчений, засновник українського соціалізму, професор Михайло Драгоманов, який боровся з псевдонародністю, провінційністю та обмеженістю літератури. Своєю діяльністю він викликав інтерес до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Деякі роботи підписував псевдонімом Українець. Саме Драгоманов вплинув на становлення Лесі Українки як письменниці.
Леся була надзвичайно обдарованою. У чотири роки вона навчилася читати, у п’ять — грати на роялі, у дев’ять уже писала вірші, а у 12 років її твори почали друкувати в журналах. У той самий час вона захворіла на туберкульоз кісток, через що довелося назавжди залишити заняття музикою.
Самостійно вивчала мови. Перекладала твори Гомера, Гюго, Байрона, Гейне, Шекспіра. Написала загалом понад 100 власних віршів і 20 драм. Випустила три збірки. Леся Українка перебувала під негласним наглядом поліції, і цензура не раз забороняла її твори. Більшість робіт поетеса опублікувала за кордоном.
Сучасники дорікали Лесі Українці, що та писала багато драм на ранньохристиянські та античні теми, і вимагали більше творів про українську історію. Але насправді, коли Леся Українка писала про Грецію, завойовану Римом, то під Грецією мала на увазі Україну, а в драмі «Вавилонський полон» говорила про поневолений український народ, який мусить пройти випробування й вистояти. Леся Українка брала історичне тло, але говорила про свій час.
Лариса Косач жила та творила, ігноруючи невиліковну недугу ‒ туберкульоз кісток, а згодом ще й хворобу нирок. Це завдало їй тяжкого болю та змушувало подовгу їздити на курорти, відтягуючи неминуче. Але письменниця обурювалася, коли її вважали за «хвору, слабосилу дівчину».
У радянський час значення творчості Лесі Українки нівелювали. Образ «хворої, знесиленої дівчини у вінку» намертво закріпили за письменницею. Так її маргіналізували як жінку та українку.
Леся Українка разом з Оленою Пчілкою, Наталею Кобринською, Ольгою Кобилянською та іншими письменницями мала величезний вплив на розвиток феміністичної течії в українській літературі. Її жіночі образи – вільні у своєму виборі, самодостатні, горді і незалежні, що для того часу було абсолютним викликом, особливо на теренах Російської імперії. Друкувалася на сторінках започаткованого в 1887 році жіночого альманаху «Перший вінок», біля витоків якого стояли Наталя Кобринська та Олена Пчілка. Підтримувала емансипацію та жіночі рухи, які виступали за більші можливості для жіночої самореалізації.
Все її життя було боротьбою: з хворобою, із суспільними догмами, за право бути українкою, мати власну думку, жити своїм розумом, не бути ні від кого залежною. Іван Франко назвав Лесю Українку «єдиним мужчиною в нашому письменстві».
Останні роки письменниця прожила в Єгипті та різних містах Грузії, куди переводили по службі її чоловіка, Климента Квітку. Померла 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі – виснажені хворобою, у неї відмовили нирки. Похована у Києві на Байковому кладовищі біля батька та брата Михайла. До кладовища труну з тілом Лесі Українки несли шестеро жінок.