…Скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка –
служити інтересам мойого рідного народу…
І. Франко
Цьогоріч виповнюється 170 років від дня народження Івана Яковича Франка. Важко знайти у світовій культурі людину такого безмежного творчого діапазону, як Іван Франко. Видатний український письменник, поет, драматург, перекладач, літературний критик, літературознавець, громадський діяч журналіст, фольклорист, етнограф, публіцист, видавець, філософ, мовознавець, економіст, історик і теоретик літератури, театру, мистецтва. Франко залишив нам колосальну художню і наукову спадщину – золотий фонд української культури й духовності.
Іван Якович першим серед українських письменників заробляв на хліб власним пером. Він очолив першу українську політичну партію. І першим поєднав вишиванку та європейський костюм. Франко – не лише «вічний революціонер» та «український Каменяр», а постать стильна і близька сучасним українцям.
Іван Франко народився 27 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині заможного сільського коваля – Якова Франка. Мати – Марія Кульчинська, походила з роду збіднілої шляхти, що належала до герба Сас.
Батька не стало у 1865 році, коли Іванові – найстаршому серед дітей, було 9 років. Мати вийшла заміж удруге за Григорія Гаврилика – він добре опікував дітей і Франко упродовж усього свого життя підтримував з ним дружні стосунки, навіть тоді, коли у 1872 році мати померла, а вітчим одружився вдруге.
У 1862 році шестирічний Іван почав відвідувати початкову школу, де навчали основам математики, читати і писати українською, польською і німецькою мовами.
Ще гімназистом Франко виявив свої феноменальні здібності до науки і творчості. Він майже дослівно міг повторити товаришам лекції викладачів, знав напам’ять усього «Кобзаря», домашні завдання з польської мови часто виконував у поетичній формі, читав багато творів європейських класиків, здійснив переклади давньоруського «Слова про Ігорів похід», декількох глав Біблії і творів античних авторів – Софокла і Еврипіда. А ще наполегливо вивчав культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми, почав збирати фольклор і власну бібліотеку, писати вірші, прозу та перші п’єси.
Восени 1875 року Іван Франко вступив на філософський факультет Львівського університету – вивчав, насамперед, класичну філологію та українську мову й літературу. Відомо, що він був активним учасником молодіжних гуртків та громадських організацій, де відбувалися дискусії про проблеми й несправедливість суспільного ладу, і цим привернув до себе увагу поліції.
Загалом Іван Франко через свою політично-громадську діяльність був ув’язнений австрійською владою 4 рази: у 1877, 1880, 1889 і 1892 роках. Після першого арешту «неблагонадійного» студента виключили з університету, перед ним закрили двері деякі наукові та літературні товариства. Поновити навчання в університеті Франкові вдалося лише на деякий час у 1878 році.
Повну вищу освіту, необхідну для докторату, він завершив лише через 15 років спочатку – в Чернівецькому, а згодом – у Віденському університеті, де захистив дисертацію і здобув ступінь доктора філософії. У 1895 році, після блискучої вступної лекції у Львівському університеті, професорський сенат обрав його на кафедру української та староросійської літератури. Франко радів, що нарешті він зможе скинути з себе «ярмо панщини» – так він називав обов’язкову роботу в польських газетах для шматка хліба для себе і сім’ї, – і цілком присвятити себе науковій діяльності та літературній творчості. Однак галицький намісник граф Казимир Бадені не допустив до затвердження у професурі людини, яка «тричі сиділа у в’язниці».
У 1890 році Іван Франко став співзасновником Русько-Української радикальної партії, готував для неї програму, й по 1895 рік видавав півмісячник «Народ». Радикальна партія тричі (1895, 1897, 1898) висувала його кандидатуру на виборах до віденського парламенту й галицького сейму, але через маніпуляції адміністрації та провокації ідеологічних і політичних супротивників – так і не був обраний. Коли у 1899 році в Радикальній партії розпочалася криза, Франко разом з представниками правого крила народовців заснував Національно-демократичну партію. А у 1904 році – залишив активну участь у політичному житті, зосередившись на літературній та науковій роботі.
У 1899 році за активної участі Франка було створено «Українсько-Руську Видавничу Спілку у Львові». У «малій» серії спілки вийшло 117 книжок, а у «великій» – понад 150 книжок української та закордонної літератури. З 1898 по 1901 рік і з 1903 по 1912 роки – він очолював філологічну секцію та етнографічну комісію при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, був співредактором журналу «Літературно-науковий вісник».
Починаючи з 1908 року у письменника, виснаженого кількома ув’язненнями й важкою працею, стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати – писав нові твори, їздив по Галичині й Буковині, зустрічався зі своїми земляками, записував народні пісні, читав лекції. Сорокарічний ювілей літературної праці Франка у 1913 році відзначала вся Україна. Святкування відбулися також у тих куточках світу, де була дієвою українська діаспора.
28 травня 1916 року життя видатного письменника і науковця обірвалося. Газети багатьох країн у своїх некрологах рознесли цю сумну звістку по всьому світі. Кількатисячне урочисте прощання з Іваном Франком відбулося на Личаківському цвинтарі Львова.
Літературний здобуток Івана Франка – це ціла епоха в українському письменстві. Його літературознавча праця сприяла розвитку української літератури, а переклади презентували українському читачеві найкращі досягнення світової культури. Сьогодні він вважається одним з п’яти українських письменників, яких номінували на здобуття Нобелівської премії з літератури. В архіві Шведської академії зберігається документ № 19 за 1916 рік, де Франко вказаний за № 4. Вірогідність, що Іван Франко стане володарем цієї премії, була високою, але смерть письменника цьому завадила.
Ідеї, творчість і громадянська позиція Івана Яковича й сьогодні надихають українців, нагадуючи про силу українського духу. Зберігаймо й шануймо спадщину Великого Каменяра, адже вона є невід’ємною складовою нашої історії та культури.