27 січня 1927 року в селі Їжівка на Донеччині народився Олекса Тихий, послідовний і безкомпромісний борець проти русифікації України, член-засновник Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ).
У 1943 році Тихий закінчив Олексієво-Дружківську школу. Навчався в Запорізькому сільгоспінституті та в Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Завдяки своїм здібностям вступив до Московського університету на філософський факультет. Вже тоді у 21 рік ледве не потрапив у тюрму за критику безальтернативності виборів у СРСР із єдиним депутатом.
Вчителював у школах Запорізької та Донецької областей. Тихий усвідомлено пішов працювати сільським вчителем, щоб навчати українських дітей «творенню добра людям, піднесенню матеріального і культурного рівня, пошуку істини, боротьби за справедливість, людської гідності, громадянської відповідальності», щоб «не хлібом єдиним жила людина».
Олекса Тихий наголошував, що держава не може нав’язувати мову спілкування, як проводити дозвілля, які читати книжки та які мати інтереси. Він був переконаний, що без осмисленого навчання, пізнання світу крізь твори світових класиків (не тільки визнаних радянським режимом), мандрівок та нових ідей неможливо виховати достойних людей і достойний народ, де відсоток науковців буде досягати 20-50%.
Під час угорської революції 1956 року понад 20 тисяч протестувальників постраждали від радянського втручання. Олекса Тихий публічно розкритикував розправу над протестувальниками та написав у листі, що «комунізм в СРСР не будується». За це його засудили на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. У вироку суду зазначили: «робив наклеп на КПРС та радянську дiйснiсть. Виправдував дiї угорських контрреволюцiонерiв-заколотникiв i висловлював заклики до повалення державного ладу в СРСР». Його відіслали до Володимирської тюрми, а потім до Дубовлагу.
Після тюремного терміну Тихий не зміг влаштуватися на роботу вчителем. Він працював у бібліотеках, їздив на перекваліфікації, мандрував історичними місцями та підтримував друзів-ув’язнених. Він багато писав про русифікацію Донеччини, необхідність відновлення української культури та повернення української мови в університети і школи.
У січні 1972 року Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край» (у квітні листа було відправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецького). У 1974 році написав нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. Також він уклав словник неправильностей українських говорів Донбасу й збірку висловлювань видатних людей «Мова – народ». Текст цієї збірки було вилучено у Тихого під час обшуку в червні 1976 року, при чому дві доби його утримували тоді під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».
Олекса Тихий був проти дискримінації за національною приналежністю, водночас, виступав за захист української мови та культури на Донбасі.
Маючи такі переконання, Олексій Іванович не міг не підтримати українських дисидентів-правозахисників, які у листопаді 1976 року проголосили про створення Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Він став її співзасновником разом із Миколою Руденком, Оксаною Мешко та іншими.
Покарання за легальну правозахисну діяльність в країні, «где так вольно дышит человек», – не забарилося. Олексу Тихого засудили на 10 років позбавлення волі, звинувативши в «антирадянській агітації і пропаганді». Це був 1977 рік. Як зазначили члени УГГ, для 50-річної людини, що вже відсиділа 10 років у таборах і підірвала своє здоров’я, такий вирок був смертельним.
У таборах Олекса Тихий страждав від важких умов утримання, що серйозно підірвали його здоров’я. Він переніс кілька операцій, одна з яких зробила процес травлення нестерпно болісним. Попри всі труднощі, він не зрікся своїх переконань. 6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у тюремній лікарні, залишившись вірним своїм ідеалам до кінця.
У 1989 році табірні побратими та громадськість перепоховали Олексу Тихого разом із Василем Стусом та Юрієм Литвином у Києві, вшановуючи пам’ять видатних борців за свободу та права людини.
Олекса Тихий залишається символом боротьби за українську мову, культуру та незалежність. Його життя та діяльність надихають багатьох українців на збереження національної ідентичності та захист прав людини.