У період Української революції 1917-1921 рр конституційний процес розпочався відразу після проголошення Першого універсалу. Була створена конституційна комісія на чолі з Михайлом Грушевським. Планувалося, що Конституцію буде ухвалено на Всеукраїнських установчих зборах, однак Жовтневий переворот 1917-го року і військова агресія більшовицької росії проти України внесли свої корективи в цей процес.
«Статут про державний устрій, права і вільності УНР» (саме таку офіційну назву мав документ) був прийнятий на засіданні Малої ради 29 квітня, в останній день існування Центральної Ради. Першу редакцію прийняли одноголосно. Мінімальні редакційні правки мали місце при постатейному читанні.
Конституція УНР містила 83 статті, об’єднаних у 8 розділів. УНР проголошувалася суверенною державою, «самостійною і ні від кого незалежною». Конституція гарантувала рівність громадян (у тому числі прогресивну для того часу норму про рівність перед законом чоловіків та жінок) і містила широкий спектр гарантій прав особистості. Скасовувалася смертна кара, заборонялися тілесні покарання. Законодавча влада належала Всенародним зборам, виконавча – Раді народних міністрів, судову владу очолював Генеральний суд УНР. Закладалися і основи децентралізації: «не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації».
Попри велику кількість позитивних характеристик, Конституція Української Народної Республіки мала також і низку недоліків. Це, зокрема, стосувалося символіки УНР. Це пояснювалося тим, що Голова Центральної Ради Михайло Грушевський не вважав дану проблему особливо актуальною. Крім того, Конституція УНР також не закріпила меж території УНР, не містила положень про скасування приватної власності на землю, яких так очікували селяни і що, безумовно, посилило б авторитет і вплив Центральної Ради на території УНР. Водночас занадто широке коло повноважень надавалося парламенту держави — Всенародним Зборам УНР. Надані їм широкі повноваження в усіх сферах суспільно-політичного життя не сприяли ефективному формуванню та дії механізму стримувань та противаг на відміну від інших демократичних держав світу. Вони вносили дисбаланс у систему державної влади, погіршували результативність її роботи, посилювали залежність інших гілок влади від законодавчого органу держави. До того ж, закріплення в Конституції права кожної з націй на національно-персональні автономії також мало негативний вплив на державно-правовий механізм та несло в собі загрозу сепаратизму з боку окремих національних меншин, які проживали на території УНР.
Попри ці недоліки, наявність яких була обумовлена тогочасними історичними передумовами, а також тими реаліями, в яких приймався Основний Закон Української Народної Республіки, Конституція УНР мала надзвичайно важливе значення для подальшого політико-правового розвитку Української Держави. Конституція УНР проголосила Українську Народну Республіку суверенною демократичною парламентською державою з розподілом державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Вона запровадила та здійснила правове регулювання зовсім нових для тогочасної української правової системи принципів, зокрема таких як: визнання народу основним джерелом влади, децентралізації влади, принцип рівності політичних і громадянських прав тощо.
Конституція УНР в правовому полі зафіксувала нові для української правової системи інститути, зокрема, інститут адміністративно-територіального поділу, громадянства, депутатської недоторканності тощо.
Основний Закон УНР здійснив реальне, а не декларативне закріплення демократичних цінностей та принципів. Значна частина з них була використана під час розробки Конституції незалежної Української держави, ухваленої 28 червня 1996 року.
На жаль, ліквідація Української Центральної Ради, встановлення влади гетьмана П. Скоропадського призвели до того, що положення першої Конституції України 1918 року не були реалізовані.