Щорічно 29 січня відзначається річниця бою під Крутами – на згадку про знакову подію національно-визвольних змагань початку ХХ століття, факти про яку Україні довелося виборювати з-поміж пропагандистських трактувань радянської історіографії та пізніших міфів.
У бою під Крутами брало участь біля 400 юнкерів – старшин і курсантів Першої української військової школи ім. Богдана Хмельницького, які на той час уже мали бойовий досвід (деякі з них навіть пройшли фронти Першої світової), а також бійці Куреня Смерті – добровольчого підрозділу, сформованого з вояків, які повернулися з Першої світової війни, та вільні козаки з міста Глухова – люди, які мали бойовий досвід. Саме вони складали основні бойові сили оборонців Крут.
Із Студентського (Помічного) куреня Січових Стрільців, серед яких були добровольці із числа студентів Університету Св. Володимира, новоствореного Українського народного університету, старшокласники 2-ї української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії та учні з інших навчальних закладів Києва, під Крутами опинилася лише одна сотня – за різними даними від 114 до 130 бійців. Їх поставили на найбільш безпечну ділянку оборони, а наймолодших і тих, хто взагалі не вмів стріляти, лишили в резерві.
Загалом в бою під Крутами з українського боку налічувалося близько 500 захисників і 20 старшин. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і гармату на залізничній платформі. Проти них наступали загони із петроградських і московських червоногвардійців зі складу 1-ї армії Єгорова, а також загін матросів-балтійців з 2-ї армії Берзіна загалом – більше 4000 бійців. Наступ піхоти мали підтримати гарматним і кулеметним вогнем бронепотяги № 2 та ім. В. Леніна. Командував наступом на Київ Михайло Муравйов, хоча на момент бою під Крутами він перебував у Бахмачі.
Попри значну перевагу противника і здачу станції, бій під Крутами був досить успішною бойовою операцією. Він тривав біля шести годин, і більшовики понесли значно більші втрати, ніж українські сили. Лише під вечір оборонці Крут змушені були організовано відступити, головно, через те, що у них закінчувалися набої. Втрати пораненими і вбитими, за наявними даними, складали 10 старшин і близько 250 бійців – переважно поранених юнаків 1-ї Української військової школи. Загиблих, за різними даними, було від 70 до 100 бійців, тоді як втрати більшовиків, за одним із звітів, сягали до 300 осіб убитими.
Відходячи, крутяни розібрали залізничне полотно, що на кілька днів затримало наступ Муравйова на Київ. Ці дні стали вирішальними на переговорах, які тривали в цей час у Бресті, і дали можливість укласти Берестейський мирний договір з країнами Четвертного союзу, одним із головних пунктів якого було міжнародне визнання УНР.
Найтрагічніший епізод бою під Крутами – загибель студентської чоти, яка при відході заблукала і вийшла на станцію, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Розлючені червоноармійці наступного дня розстріляли усіх полонених розривними кулями. У їхньому числі був і Володимир Шульгін – брат відомого діяча Центральної Ради Олександра Шульгіна.
Щонайменше один з учасників бою під Крутами дочекався проголошення незалежності України. Йдеться про Матвія Данилюка, якому на момент бою під Крутами було близько 25 років. У січні 1918 року він обороняв залізничну станцію у складі юнкерів Київської юнацької школи ім. Богдана Хмельницького, в якій навчався. Був вояком армії УПА і вважається єдиним учасником битви, який дожив до проголошення незалежності України в 1991 році.
Данилюк помер у селі Ватин Волинської області в 1994-му, на 103 році життя. Його правнук Володимир Іщук загинув у серпні 2014 року під Іловайськом, де воював у складі роти Світязь — добровольчого підрозділу МВС, створеного у Волинській області.