Щороку в останню суботу травня в Україні відзначають День працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження - професійне свято людей, чия праця забезпечує підготовку, друк і поширення друкованих видань, збереження культурної спадщини та зміцнення національного інформаційного простору. Свято встановлено Указом Президента України у 1999 році як визнання вагомого внеску працівників галузі у розвиток освіти, науки, культури та духовного життя держави.
Друковане слово протягом століть залишалося одним із найважливіших засобів передачі знань, збереження історичної пам’яті та формування суспільних цінностей. Українська традиція книговидання має глибоке історичне коріння — від рукописної книжності доби Київської Русі до становлення друкарства у XVI–XVII століттях. Найстарішою відомою друкованою книжкою українського автора є трактат Юрія Дрогобича (Рим, 1483).
Особливе місце в історії української книжкової справи посідає діяльність Івана Федорова, який у 1574 році у Львові випустив у світ «Апостол» - одну з перших датованих друкованих книг на українських землях – та «Буквар» (Абетку). За ініціативи і на кошти князя Костянтина-Василя Острозького у 1577 році засновано Острозьку друкарню, в якій Федоров у 1578 році надрукував церковнослов’янсько-грецький буквар, а згодом - Книгу Нового Завіту (1580) та Острозьку Біблію (1581). Друкарня в Острозі діяла до 1612 і видала 28 назв книг, у тому числі пам’ятки полемічної літератури, богословські твори, букварі.
У ХVІІ столітті видавництво почало активно розвиватися в Києві. Зокрема там з’явилася Києво-Печерська друкарня. Її першою надрукованою книгою став Часослов. З 1574 по 1648 рік в Україні діяло 25 друкарень. У 1720 році російський цар петро І заборонив своїм указом книговидання українською мовою. Це фактично призвело до його руйнації. Але, незважаючи на всі перепони, українське книговидання продовжувало свою роботу.
На початку 19 століття на українських землях, що були під владою російської імперії, книги друкувалися лише російською і церковнослов’янською мовами, а в Галичині – німецькою, польською та церковнослов’янською. Тільки в окремих видавців і в окремих періодичних виданнях істотне місце займала українська тематика. Так, у друкарні Харківського університету, заснованій у 1805 році, друкувався перший в Україні журнал «Украинский вестник» (1816–1819). Водночас, україномовний альманах, «Русалка Дністровая» (1837), через жорстку цензуру в Галичині, довелося друкувати в м. Буда (нині в складі м. Будапешт, Угорщина) в друкарні Пештського університету.
Валуєвський циркуляр наніс непоправного удару справі українського книговидання, яке починало так обнадійливо розвиватися. Якщо у 1862 році у російській імперії вийшло 40 українських книг, то впродовж 1863 року - 15, а в наступні роки публікувалися лише окремі книги.
В УСРР книговидання було централізоване й підпорядковане державі і, в остаточному підсумку, опинилося під партійним контролем. Лише кілька років проіснували громадські видавничі підприємства «Друкарь» (1916–1924), «Сяйво» (1913–1919, 1926–1929). Державні видавництва об’єднано у Всеукраїнське державне видавництво. Масовими тиражами друкувалась агітаційно-пропагандистська література.
Із відновленням незалежності України книговидання пережило різні етапи свого розвитку та занепаду. В першу чергу це було пов’язано із фінансовою кризою у 1990-х роках, припиненням державного фінансування, імпортом масової літератури з рф. Однак, із проголошенням незалежності зникли цензурні обмеження та з’явилися недержавні видавництва (приватні, церковні тощо). Тисячними накладами виходили раніше заборонені твори, збірники документів і наукових праць із табуйованих у минулому тем. Крім того, поступово зростала кількість книг, виданих українською мовою.
Сьогодні боротьба триває не лише на фронті, а й у культурному, освітньому та інформаційному просторах. Українська книга стала одним із символів культурної стійкості, інструментом поширення правди про події війни та засобом протидії спробам знищення української культурної й історичної спадщини.
Попри виклики воєнного часу, українські видавництва, друкарні та книжкові мережі продовжують працювати навіть в умовах небезпеки, релокації та економічних труднощів. Видаються нові твори, друкуються підручники для українських школярів, створюються документальні та історичні видання, фіксуються свідчення війни й особисті історії українців.
Друковане слово — це не лише джерело знань, а й один із символів свободи, національної пам’яті та незламності українського народу. Вдячні усім, хто щоденно працює над тим, щоб українське слово жило, розвивалося та знаходило свого читача!