23 серпня щорічно, починаючи з 2004 року, в Україні вшановують один з трьох ключових державних символів – синьо-жовтий стяг. Це також національний символ. Символ нашої української ідентичності. Символ боротьби за волю.
Сьогодні прапор це не тільки маркер «свій-чужий», адже він, ніби оберіг, з нашими військовими на їхніх плечових шевронах, у рюкзаках та на позиціях. Вони бережно підписують його своїми позивними побратимам та волонтерам на пам’ять. Він майорить над вільними і звільненими містами України. А українці на окупованих територіях чекають, коли він знову з гордістю розвіватиметься у їхніх містах, селищах та селах. Це сакральний символ, реліквія, яку бережуть і передаватимуть у спадок, бо ж кожне жовто-блакитне полотно за роки Війни за Незалежність України набуло свою, неповторну історію. У День Державного Прапора України пропонуємо згадати декілька таких історій.
Алевтина Шевцова: «Це буде наша родинна реліквія і цінність, яку я передам своїм нащадкам»
Алевтина Шевцова - журналістка, ведуча та кураторка культурних проєктів про Маріуполь. Через 17 блокпостів у 2022-му жінка пронесла у заплічнику синьо-жовтий стяг.
Алевтина Шевцова з сином під час мітингу 22 лютого 2022 року в Маріуполі. Фото з архіву А. Шевцової
«Державний Прапор України я знайшла у приміщені крамниці, в підвалі якого ми переховувалися під час облоги Маріуполя. Люди шукали там батарейки, аби отримати трохи світла. На одній із полиць побачила синьо-жовтий стяг. Прапор поклала у заплічник.
16 березня російська авіабомба завдала нищівного удару по Маріупольському драмтеатру, тоді ж ми ухвалили рішення виходити пішки з міста. Український прапор лежав серед речей. Страху не було, коли проходила через майже два десятки ворожих блокпостів. Бо емоції залишились у понівеченому Маріуполі. Проте знала, що за Державний Прапор України, який знайдуть у рюзказу окупанти, можуть бути тяжкі наслідки. Водночас розуміла, що в окупації його залишати я не маю морального права.
Алевтина Шевцова з вивезеним Прапором України.
Фото з архіву А. Шевцової
Згодом у нашій родині з’явилася сімейна традиція, пов’язана з врятованим прапором. Через те, що наші друзі розпорошені по всьому світові, була ідея, щоб на цьому прапорі залишили підписи люди, з якими ми зустрічаємося, а ще наші знайомі та рідні.
Я розповідаю історію цього прапора моєму синові. І це буде наша родинна реліквія і цінність, яку я передам своїм нащадкам.
Моя мрія - дочекатися деокупації рідного міста, - для того, щоб повернутися, коли б це не сталося, і пройтися вільним українським містом, його вулицями, загорнутим у стяг кольору неба і пшениці».
Наталія Виборнова: «Тільки тепер я до кінця розумію, чому тоді, серед хаотично зібраних речей, мені було так важливо покласти цей прапор у валізу»
Наталія Виборнова - начальник відділу організаційної роботи та кадрового забезпечення Мангушської селищної військової адміністрації. У 2022-му році вивезла з окупованого Маріуполя українські прапори та вишиванки.
Наталія Виборнова, фото з архіву Н. Виборнової
«Коли ми збирали речі, які можна було забрати з собою з Маріуполя, все відбувалося дуже хаотично. Я поклала у валізи багато того, що, як виявилося згодом, мені не знадобилося й досі. Але коли відкрила шухляду, де лежали наші вишиванки та українські прапори, навіть думки не виникло залишити їх.
Не можу пояснити чому. Просто в той момент для мене було дуже важливо забрати їх із собою.
У валізу поклала великий прапор України, маленькі автомобільні прапорці, наші вишиванки. Там же були медалі сина, які він здобував на змаганнях з ушу. Всі вони на синьо-жовтих стрічках.
Я навіть не намагалася все це якось особливо сховати. Просто склала у валізу. Тоді взагалі не думала про те, безпечно це чи ні. Напевно, через той хаос, який був навколо і в голові, усвідомлення небезпеки просто не приходило.
Спочатку ми намагалися виїхати через Василівку, але не змогли. Батьки забрали мене до Новоазовська, а звідти довелося їхати через росію. Так разом зі мною цю дорогу проходили й наші прапори.
У Новоазовську речі не перевіряли. А от уже на російсько-латвійському кордоні валізи просвітили сканером і побачили медалі. Жінка, яка проводила перевірку, запитала: «На каких лентах эти медали?»
Я відповіла: «На лентах той страны, в которой он их зарабатывал».
Вона подивилася на мене — і от саме тоді до мене нарешті дійшло: якщо зараз попросять відкрити валізу, там побачать не тільки синьо-жовті стрічки на медалях. Там лежать українські прапори й вишиванки.
Була третя година ночі. І вперше за всю цю дорогу мене по-справжньому скував страх. Але валізу не відкрили.
Кордон ми переходили пішки. І коли я вже вийшла з валізами, то майже бігла в бік Латвії. Хотілося тільки одного — якнайшвидше дійти до того місця, звідки мене вже ніхто не попросить повернутися.
Так ці прапори виїхали разом зі мною з окупації й пройшли весь цей шлях.
Великий прапор України ми зберігаємо й сьогодні. Медалі сина - також. Вишиванки одягаємо. А прапор тепер подорожує Україною разом із сином: коли він піднімається в наші гори, бере його із собою і залишає на ньому позначки про місця, де побував.
Мабуть, тільки тепер я до кінця розумію, чому тоді, серед хаотично зібраних речей, мені було так важливо покласти цей прапор у валізу.
Бо багато речей, які я вивезла тоді, виявилися непотрібними. А він - живе з нами досі».Людмила Гусейнова: «Це буде моя найбільша нагорода в житті — побачити цей прапор знову»Людмила Гусейнова - активістка та громадська діячка, правозахисниця, колишня цивільна заручниця, яка провела у ворожому полоні понад три роки за проукраїнську позицію. Під час окупації Новоазовська проживала у рідному місті. Жінка активно допомагала волонтерам із Маріуполя. Ті, своєю чергою, передавали гроші і провіант військовим, які тримали оборону в Широкиному. Вдячні бійці передали Людмилі Гусейновій найдорожче, що мали – синьо-жовтий стяг. Людмила Гусейнова, фото з архіву Л. Гусейнової «Історія мого прапора незвичайна. Я привезла його з Маріуполя в Новоазовськ, який на той час був тимчасово окупованим містом. У Маріуполі мені передали цей прапор бійці батальйону «Львів», які виїжджали на ротацію. Вони підписали його, залишивши на ньому свої автографи, а також написали великими літерами: «Патріотам Новоазовська».
Я змогла сховати прапор і фактично на собі провезла його через блокпости на окуповану територію, до свого окупованого міста. Я показала його друзям. Це було під час якогось свята — вже не пам’ятаю, чи то був День Незалежності, чи інша важлива дата. Але пам’ятаю, наскільки це було зворушливо. Мої друзі плакали, бо вони мали такі самі погляди, як і я.
Згодом я сфотографувала цей прапор, а сам прапор надійно сховала. Але фотографія почала ширитись серед людей.
Прапор, підписаний для Людмили Гусейнової бійцями батальйону «Львів», фото Л. Гусейнової
Під час обшуку окупанти знайшли світлину стяга. Вони вимагали, щоб я показала, де він захований. Це стало, мабуть, останньою краплею, яка призвела до мого арешту.
Але я не видала місце схованки. Вони шукали його, били та вимагали сказати, де знаходиться прапор, але я не вказала на таємник.
І цей прапор досі знаходиться у сховку в моєму тимчасово окупованому місті.
Я дуже чекаю того моменту, коли місто буде деокуповане. Я приїду, дістану цей прапор зі схованки — і він буде на найпочеснішому місці.
Це буде моя найбільша нагорода в житті — побачити цей прапор знову, прапор із підписами патріотів, бійців батальйону «Львів», хлопців, які боронили наш Маріуполь.
Я обов’язково збережу його як символ того, що навіть в окупації можна залишатися вірною Україні».