Для українців свобода і гідність завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби за незалежність.
Новітня історія України нараховує три етапи відродження самостійної держави на всіх українських етнічних землях:
Перші визвольні змагання (1917—1921) — створення власної держави в умовах Першої світової війни;
Другі визвольні змагання (1938—1950) — створення власної держави в умовах Другої світової війни;
Треті визвольні змагання (з 2014) — захист та оборона держави в умовах російської агресії.
З нагоди Дня Незалежності України пропонуємо докладніше згадати новітні етапи героїчної боротьби Українського народу за Соборну і Незалежну державу.
Перед Першою світовою війною, до початку Других Визвольних Змагань, Україна була розкраяна та поділена імперіями на лоскути, мало пов’язані між собою.
Наслідком втрати державності на початку 1920-х років стало виникнення українського визвольного руху. Головною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної соборної України на українських етнічних землях.
У 1920 році з інтернованих частин Армії Української Народної Республіки (Січові Стрільці) та Української Галицької Армії було створено Українську військову організацію (УВО), яку очолив Євген Коновалець, командир найбільш боєздатної частини Армії УНР — Січових Стрільців.
У той час УВО проводить таємні терористичні операції, спрямовані проти польської та більшовицької влади.
У 1929 році завершено створення Організації Українських Націоналістів (ОУН) – підрозділу для молодих кадрів УВО.
Жовтень 1938 року став знаковим через події у Карпатській Україні — автономній частині Чехо-Словаччини. Для самозахисту місцеве українське населення створило так звану «Організацію народної оборони «Карпатська Січ» (ОНОКС). Ця парамілітарна організація, окрім допомоги місцевій поліції та прикордонникам, здійснювала напівлегальну військову підготовку населення, яка дуже згодилась, коли у березні 1939 року розпад Чехословаччини дозволив проголосити незалежність нової держави - Карпатської України, президентом стає Августин Волошин, однак уже наступного дня угорські війська окупували край. ОНОКС не могли довго втримати регулярні війська угорців і були розбиті, а сама територія Карпатської України була включена в склад Угорщини. Попри поразку, цей акт засвідчив прагнення українців до державності. Карпатська Україна проіснувала як незалежна держава лише один день.
23 серпня 1939 року, відповідно до підписаного пакту Молотова–Ріббентропа, західноукраїнські землі приєднано до срср. Вже 17 вересня 1939 року червона армія входить на територію Західної України. А у 1940 році відбулись масові арешти та депортації мешканців приєднаних земель.
Коли нацистська Німеччина та її союзники розпочали операцію Барбаросса, багато поляків і українців, втомившись від гніту срср, дивилися на загарбників як на визволителів. Українські націоналістичні активісти відчули, що потрібно скористатися влучним моментом для створення незалежної Української держави. Власне, на початку війни німці заохочували деякою мірою українських націоналістів обіцянками про проголошення «Великої України».
Вже 30 червня 1941 року у Львові українські націоналісти проголосили створення Української держави. Але слов’янська держава на сході Європи насправді «не вписувалась» у плани Гітлера щодо «східних народів», і тому він наказав ліквідувати новостворену державу та заарештувати її керівників.
З 1941 року ідеологами українського визвольного руху Іваном Мітрінгою та Дмитром Мироном розробляється теза про орієнтацію на власні сили та сили інших поневолених тоталітарними режимами народів, про необхідність створення із ними спільного фронту, заснованого на принципі національного самовизначення.
У грудні 1943 року Організація Українських Націоналістів внесла корективи у свою програму, в бік соціал-демократичної моделі та протистояння більшовизму. Новим гаслом стає «Воля народам! Воля людині!».
Впродовж 1942-1943 років Український визвольний рух, зокрема Організація українських націоналістів (ОУН) та Українська повстанська армія (УПА), боролися проти обох окупантів, прагнучи відновити незалежну державу.
Протягом 1943 року УПА поглинула інші українські націоналістичні партизанські формування та розповсюдила свою діяльність з окремих районів Волині на всю Західну Україну, воюючи з німцями та радянськими партизанами.
Після звільнення восени 1944 року всієї території України від фашистських загарбників УПА продовжила свою боротьбу проти радянської влади, яка, у свою чергу, не шкодувала зусиль для боротьби з УПА. Однак ані бої зими 1944-45 років, ані наступ частин червоної армії влітку 1945 року не змогли знищити УПА, хоча і завдали їй істотних втрат. Лише «Зимова блокада» січня-квітня 1946 року дала свої результати: великі втрати призвели до прийняття рішення про демобілізацію більшості частин УПА і переходу повстанців у підпілля ОУН, хоча активні бойові дії тривали до початку 1950-х років. Діяльність же невеликих груп повстанців та збройного підпілля тривала ще до середини 1950-х – початку 1960-х років, коли були зафіксовано останні бої при захопленні бункерів.
Другий етап визвольних змагань продемонстрував непохитність прагнень українців до свободи, навіть попри дві окупації та масові репресії. Цей період залишив потужний спадок героїзму, жертовності та боротьби за незалежність, який вплинув на формування національної пам’яті в подальші десятиліття, золотими літерами вписавши в історію України імена героїв Української Повстанської Армії. «Здобути або не бути!» – це гасло нескорених націоналістів як бойовий спадок отримали наступні покоління борців за українську державність. Із ним обстоювала Україну славна плеяда митців-шістдесятників, здобували незалежність наші сучасники наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, повставали українці на Помаранчеву революцію та Революцію Гідності. За право бути господарем на своїй землі віддали життя Герої Небесної Сотні та тисячі захисників Батьківщини. На українських майданах, в умовах військової агресії та інформаційної війни з боку імперської росії здобувається омріяна у віках Україна.