28 червня цього року Україна відзначатиме 30-ту річницю Конституції, головного нормативно-правового акта держави. Український конституціоналізм має глибоке історичне коріння та тяглість, а також свої особливості. Він формувався протягом століть у відповідності до національного характеру українців, способу життя, цінностей і суспільних відносин. З нагоди Дня Конституції України пропонуємо згадати основні віхи української конституційної думки.
На початку 1648 року чигиринський сотник Богдан Хмельницький підняв нове повстання проти Речі Посполитої. Після перших перемог під Жовтими Водами і Корсунем повстання переросло в загальнонародну національно-визвольну війну. У березні під час переговорів з польськими комісарами Богдан Хмельницький вперше сформулював конституційну ідею надання Україні автономії в складі Речі Посполитої. У травні гетьман направив польському урядові вимоги, що зводилися до «створення по Білу Церкву удільної, з визначеними кордонами, держави». Вже на кінець року Україна мала основні ознаки державності: населення, територію, військо, органи влади і управління, полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій, суд, право.
З утворенням Української держави у 1648 році розпочався процес юридичного становлення вітчизняного конституціоналізму. Козацькі демократичні правові звичаї – «давні права та вольності козацькі» – зберегли свою чинність в Україні-Гетьманщині і стали одним із джерел конституційного права. У процесі державотворення гетьман і генеральний уряд керувалися козацькою системою звичаєвого права, яка визначала права і обов’язки козаків, врегульовувала порядок діяльності генерального, полкового та сотенного урядів. Спираючись на норми козацького звичаєвого права, в Україні було встановлено республіканську форму правління.
Використання правових звичаїв запорозьких та реєстрових козаків сприяло формуванню в Україні-Гетьманщині демократичних, республіканських інститутів як виборність, колегіальність, строковість, підконтрольність та підзвітність органів козацького самоврядування. Гетьман і генеральний уряд керувалися козацьким звичаєвим правом при розробці нормативних актів Української держави та при укладанні міжнародних угод. Частина правових звичаїв набула юридичного закріплення в міжнародних угодах та нормативно-правових актах Української держави.
“Статут про устрій Війська Запорозького”, прийнятий радою старшин у червні 1648 року, став першим конституційно-правовим актом козацької держави. Статут було розроблено з ініціативи та за участі Богдана Хмельницького. Він закріпив за гетьманом статус не лише командувача козацького війська, а і статус глави держави. Статут надавав гетьманові законодавчі повноваження, суттєво розширив його повноваження в галузі виконавчої та судової влади. Цим конституційно-правовим актом частково визначалися права і обов’язки полковників, сотників та інших козацьких урядників.
Одним із найважливіших прикладів розвитку вітчизняного конституціоналізму і джерел конституційного права України стали міжнародні угоди. До них відносяться Зборівська угода 1649 року, Білоцерківська угода 1651 року, Гадяцький трактат 1658 року, Чуднівська угода (Слободищенський трактат) 1660 року із Річчю Посполитою, Переяславсько-Московська угода 1654 року, Переяславські статті 1659 року, Московські статті 1665 року, Глухівські статті 1669 року, Конотопські статті 1672 року, Коломацькі статті 1687 року – угоди з Московським царством
Угоди мали вищу юридичну силу, врегульовували територію України, її державно-правовий статус, діяльність вищих та місцевих органів державної влади, адміністративно-територіальний поділ, судоустрій, податкову систему. Спираючись на козацьке звичаєве право, міжнародні угоди юридично закріпили в Українській державі права та свободи реєстрових козаків, міщан і православного духовенства, виборність, колегіальність, підконтрольність та підзвітність органів влади. Міжнародні угоди узаконили козацький звичай, що вимагав колегіального вирішення найважливіших адміністративних, військових, фінансових, судових та інших справ, закріпили підконтрольність гетьмана раді старшин. Положення про суверенітет України, про права і свободи козаків та інших суспільних станів, про обмеження влади гетьмана реалізовані у міжнародних угодах, слід вважати важливою складовою процесу зародження вітчизняного конституціоналізму.
Джерела українського конституціоналізму доби Гетьманщини відображають договірні суспільно-політичні традиції, що існували у країнах Центральної та Східної Європи. Головна договірна традиція, яка стала основою для розвитку українського конституціоналізму, полягала у намаганні захистити інтереси України-Гетьманщини як держави, так і представників її еліти у різних договірних формах, що закладало основи правового регламентування суспільних відносин.