28 червня 2025 року виповнюється 29 років від затвердження Конституції України. Цього року вкотре відзначатимемо державне свято в умовах збройної агресії рф проти України.
Попри жахи війни життя на Донеччині триває: діти продовжують здобувати освіту, жителі області мають доступ до медичних та соціальних послуг, створюються умови для розвитку творчих здібностей тощо.
З нагоди Дня Конституції України облдержадміністрацією започатковано обласну акцію «Конституція України крізь призму війни». Історії жителів Донеччини вкотре доводять, що навіть в умовах воєнного стану, для української держави є важливою відданість конституційним принципам – утвердження прав і свобод людини, відповідність загальнолюдським та європейським цінностям, які в сучасних умовах мужньо відстоює український народ, захищаючи свободу, територіальну цілісність, незалежність та суверенітет України.
Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
«Я дуже люблю свою роботу. Вона складна, небезпечна, але саме в цьому — її сенс. Просто я роблю те, на що інші не наважуються. Я живу цим. І в цьому моя сила», — каже Станіслав Литовченко, водій-санітар частини піротехнічних робіт та гуманітарного розмінування Аварійно-рятувального загону спецпризначення.
Станіслав родом зі Слов’янська, у складі ДСНС — з 2010 року. За час служби він здобув низку нагород, зокрема нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, почесною відзнакою Асоціацій «Орден — честь і слава», відзнакою Президента України «За оборону України», нагрудним знаком «За відвагу в службі».
«12 грудня 2022 року ми виїхали на виклик до Костянтинівки. Їхали, сміялися, мріяли, як після роботи заїдемо за тими смачними булочками, які готували саме в Костянтинівці. А вже за кілька годин усе змінилося. Ми працювали на місці падіння гелікоптера з надзвичайно небезпечними боєприпасами. Кожен знав свою справу, діяли чітко, злагоджено. І раптом — вибух.
Усе перед очима стало червоно-жовтим. Потужний удар у спину, гул, свист у вухах. Я полетів. І поки летів — час наче зупинився. Секунда тяглася вічність. У голові крутилась єдина думка: «Я живий?.. Чи це вже смерть?.. Може, я просто ще не зрозумів, що все — кінець?» Було страшно. Не від болю — від невідомості.
Приземлився, отямився і побачив — горю. Бронежилет, одяг, обличчя — все було в полум’ї. Якось сам загасив себе, скинув те, що палало. Попросив побратима допомогти піднятися — тіло було ніби чуже. Коли трохи прийшов до тями — повернувся назад. Хотів допомогти. Але для трьох моїх колег було вже пізно. Двоє лежали поруч. Третього я навіть не впізнав одразу… Це був наш командир…
Потім — лікарня, операції, тиша палати й гул у вухах. Обпечене обличчя, уламки в тілі, акубаротравма, порвані барабанні перетинки… Кажуть, вуса й окуляри врятували мене — очі й губи залишилися цілими. Пів року боротьби. І я повернувся. Тепер вже на іншій посаді. Але все ще попереду…» — розповідає рятувальник.
Донеччина пишається кожним, хто залишається на своєму місці, працює попри небезпеку та кожного дня наближає Перемогу!