Донеччина ніколи не стояла осторонь боротьби за Українську державу: від подій Української революції 1917-1921 рокі та підпілля ОУН до потужних шахтарських страйків кінця 1980-х, масового волевиявлення на Всеукраїнському референдумі 1991 року та героїчного спротиву російській агресії з 2014 року.
Напередодні Дня Незалежності України говоримо про те, як народжувалася незалежна Україна на Донеччині, хто ніс синьо-жовтий прапор тоді, коли це вимагало сміливості, і чому боротьба за українську державність триває й сьогодні. Наш співрозмовник — Василь Суярко, один із активістів українського національно-демократичного руху на Донеччині, громадський та політичний діяч, один із підписантів «Маніфесту Демократичної партії України», учасник Революції на граніті. Василь Григорович народився у м. Костянтинівка. За освітою геолог, доктор геолого-мінералогічних наук, професор, академік Академії наук Вищої школи України. Лауреат премії ім. В. Н. Каразіна.
— Пане Василю, 24 серпня для кожного свідомого українця — особлива дата. Як наближалася незалежність на Донеччині?
— На Донеччині цей процес відбувався так само, як і по всій Україні. Десь, особливо в західних регіонах та Києві, він ішов швидше. На Сході — повільніше. Але поступово люди, які були носіями українських ідей, почали виходити на поверхню.
Такі осередки виникали в Донецьку, Бахмуті, Слов’янську та інших містах. Ще до проголошення незалежності на Донеччині видавалися самвидавні газети. Формувався протестний рух, спочатку соціальний, зокрема шахтарський, а згодом він дедалі більше набував національно-демократичного характеру.
Навіть серед робітників у 1980-х роках уже звучали думки про те, що Україна має бути незалежною. Спочатку це уявляли по-різному, але поступово визрівало розуміння повної незалежності. Разом із протестним рухом формувалася й українська самосвідомість.
— А яке місце в цьому процесі посідали активісти Донеччини? Якою була ваша особиста участь?
— Для мене це було не випадкове захоплення. У моїй родині зберігалася пам’ять про боротьбу за українську незалежність. Один із моїх дідів був офіцером армії УНР. Іншого, мого рідного діда Василя, разом із бабусею заарештували у 1932 році. Згодом його знову заарештували і в 1937 році розстріляли.
Тому протестні настрої були в нашій родині, і я таким виховувався, попри радянську ідеологію.
Потім такі люди почали об’єднуватися. Хтось, як мій колега Іван Бірчак, приїхав на Донеччину із Західної України. Тут вони працювали, займалися громадською та політичною діяльністю. Спочатку це були одиниці, але поступово рух став масовим. Це було своєрідне пробудження всієї України.
— Одним із символів того часу став синьо-жовтий прапор. Коли він уперше з’явився у вашому житті?
— Перший синьо-жовтий прапор у мене був уже в 1989 році. У моєму селі Званівка його освятили. Я носив цей прапор із собою, і в мене досі збереглися фотографії того часу.
Для мене це була не просто синьо-жовта тканина. Це були кольори - символу України, яку ми хотіли бачити вільною.
У Званівці тоді зберігався особливий український дух. Там проводили українські свята, родини збиралися, відтворювали колядки, вертепи. Це відбувалося ще за радянських часів — фактично напівпідпільно. Згодом, після відновлення діяльності греко-католицької церкви, ці традиції почали повертатися у відкритий простір.
— Звідки на Донеччині, яку тоді часто сприймали як суто промисловий і радянський регіон, взявся такий патріотичний рух?
— Донеччани хотіли бути українцями, а не просто регіоном, який видобуває вугілля та виробляє метал.
До Другої світової війни багато міст Донеччини були українськими, працювали українські школи. Після війни почалися процеси асиміляції та денаціоналізації. Змінювалося мовне й культурне середовище, зменшувалася кількість українських шкіл.
Тому наприкінці 1980-х років українська ідентичність почала відроджуватися як відповідь на десятиліття тиску. Люди згадували історію своїх родин, українські традиції, читали книжки, об’єднувалися в громадські організації.
Перелік Уповноважених підготовчого комітету Демократичної партії України в областях, 90-ті роки. Фото з архіву В. Суярка.
— Яку роль у цьому відіграв Народний рух України?
— Величезну. Наприкінці 1980-х років, на тлі перебудови та послаблення радянського режиму, назовні вийшло те, що багато років жило всередині суспільства.
На Донеччині почав діяти Народний рух України. Були осередки в Донецьку, Бахмуті та інших містах Донеччини. До цього існувало товариство «Меморіал», виникали товариства української мови, «Просвіта» та інші неформальні організації.
Рух був різним: шахтарські протести, соціальні виступи, гуманітарні та меморіальні ініціативи. Але поступово все це переростало у політичний рух і прагнення до української незалежності.
Люди прагнули незалежності української культури, української мови та самоідентифікації — і політично, і культурно.
— Що для вас особисто означає День Незалежності?
— Для мене День Незалежності — це утвердження тієї держави, про яку мріяли багато поколінь українців.
Це можливість пишатися своєю державою і відкрито говорити: я українець, я живу в Україні, Україна — моя Батьківщина.
Для кожної свідомої людини відчуття своєї держави, своєї нації, до якої ти належиш, — одна з основ її існування.
Василь Суярко, 90-ті роки. Фото з архіву В. Суярка
— Ви були безпосереднім учасником подій, які передували проголошенню незалежності. Як сприйняли 24 серпня 1991 року?
— На момент проголошення незалежності я був у Києві, біля Верховної Ради. Я тоді очолював організацію Демократичної партії України в Бахмуті і був знайомий із багатьма депутатами.
Це був величезний підйом національних почуттів. Важко переоцінити те піднесення, яке тоді відчували люди.
Після проголошення незалежності почалася вже фактична розбудова держави. Українські структури поступово переходили під український прапор, починалося формування власної держави.
— Ви багато їздили Донеччиною і безпосередньо працювали з людьми. Якими були настрої напередодні референдуму?
— Ми займалися розбудовою українського руху, їздили містами та селами, розповідали людям про незалежність.
У 1991 році я своєю машиною об’їздив фактично всю Донеччину. У багажнику були листівки про незалежність. Їздив від Краматорська до Торецька та Єнакієвого, від Слов’янська до Маріуполя. Робив усе, що міг.
Це була велика робота — переконувати людей, говорити з ними, пояснювати, якою може бути незалежна Україна.
— Що, на вашу думку, було найбільш важливим у тому русі?
— Усвідомлення того, що Україна має бути самостійною державою. Що українці мають право на свою мову, культуру, історію та власну державу.
Мова — це ідентифікація нації, ідентифікація держави. Саме тому після проголошення незалежності люди на Донеччині почали звертатися із запитаннями: де можна вивчати українську мову, де можна дізнатися більше про українську історію.
На жаль, тоді, на мою думку, держава не використала цей момент належним чином. Треба було активніше знайомити людей Донбасу з українською мовою та культурою саме тоді, коли вони самі цього хотіли.
— Якою, на вашу думку, має бути незалежна Україна сьогодні?
— Україна повинна бути сильною, мати дуже сильну армію. Вона повинна бути економічно розвиненою.
А найголовніше — Україна має бути ідеологічно цілісною. Люди повинні відчувати себе українцями. Для цього потрібно багато працювати: журналістам, психологам, соціологам, вихователем, педагогам.
Українську ідентичність потрібно формувати і підтримувати постійно.
— Сьогодні Україна платить надзвичайно високу ціну за право бути незалежною. Як ви це оцінюєте?
— Україна платить величезну ціну.
Історія показує, що боягузтво та надмірна обережність не завжди виправдовуються. Без сили державу дуже важко захистити.
Сьогодні ми бачимо це на власні очі. Слава Богу, що наші воїни захищають Україну, що український народ продовжує боротьбу.
У 1991 році ми боролися за те, щоб створити незалежну державу. Сьогодні вже інше завдання — захистити Україну.
— Сьогодні незалежність України захищають військові. Що хотіли б побажати їм напередодні 24 серпня?
— Я хочу привітати наших військових, які захищають нас на фронті, з Днем Незалежності.
Хочу побажати їм бойових успіхів, здоров’я і життя. І найголовніше — щоб вони якнайшвидше перемогли ворога, який на нас напав.
Саме завдяки нашим військовим ми сьогодні живемо під синьо-жовтим прапором і можемо називати Україну своєю державою.
— Чи є сьогодні люди, які продовжують справу тих, хто стояв біля витоків незалежності?
— Так. Є мої послідовники, це політично активні громадяни, переважно молодь, які проявили себе, вперше, під час революції на граніті і ще двох – 2004 року «Помаранчевій» і Революції Гідності 2013-2014 років.
Той етап, коли Україна виборювала незалежність, пройшов. Зараз іде етап її захисту.
У мене є послідовники в науці, в інших галузях. Сам я сьогодні політично менш активний. Хочу залишити після себе пам’ять насамперед як учений, як геолог.
Але для мене важливо, що справа не закінчується на одному поколінні.
— Що б ви хотіли сказати українцям у День Незалежності?
— Незалежність — це не просто дата в календарі. Це результат боротьби багатьох поколінь.
Для Донеччини ця боротьба теж має свою історію. Тут були люди, які зберігали українські традиції, видавали самвидав, створювали громадські організації, виходили з українськими прапорами, їздили містами й селами та переконували людей, що Україна має бути незалежною.
Сьогодні цю незалежність захищають наші військові.
Тому наше завдання — зберегти Україну, зробити її сильною і передати наступним поколінням пам’ять про те, якою ціною вона виборювала свою свободу.
Україна була, є і має залишатися незалежною.