Життя 63-річної Зої Шевченко відібрав російський авіаудар по селищу Ярова 9 вересня 2025 року. Тяжко поранену жінку відвезли в лікарню Слов’янська, де вона померла наступного дня.
Зоя народилася в селі Олександрівка Краматорського району, в Яровій оселилася після одруження. Працювала на Ізюмському оптико-механічному заводі. Після його закриття у 2012 році з чоловіком тримали вдома худобу, здавали молоко.
Останні роки була соціальною працівницею. Жила в Яровій сама – чоловік помер, дорослі діти мали свої родини.
На початку вересня 2025 року Зоя Шевченко вже мала зібрані речі для виїзду, адже Ярову дедалі частіше обстрілювали російські війська. Та жінка зволікала – бо годувала в селищі тварин, чиї господарі виїхали, і як соціальна працівниця мала підопічних.
8 вересня 2025-го до жінки приїхали зі Святогірська донька з чоловіком, щоб допомогти підготуватися до від'їзду наступного дня.
«Мама була така щаслива. Просила залишитися на чай, але ми пообіцяли, що вже завтра о 13.00 приїдемо», – пригадала донька Юлія.
9 вересня 2025 вранці вона почула віддалені вибухи. Зателефонував чоловік двоюрідної сестри і сказав, що центр Ярової російські війська атакували КАБами. Саме тоді там стояли люди, що чекали видачі пенсії. Донька дізналася, що її мама поранена. Зоя прийшла забрати пенсію, щоб рознести своїм підопічним.
«Через обстріли швидка мала заборону виїжджати в Ярову. Я взяла ковдри, бронежилет, турнікети і ми з чоловіком поїхали туди. За 10-15 хвилин ми вийшли з машини в центрі Ярової. Стояв густий дим, все горіло, кричали люди, лежали загиблі, їхні останки», – сказала Юлія.
Донька знайшла матір посеред десятків поранених та загиблих, Зоя була при тямі. Сказала, що дуже болить живіт. Мала роздроблену ногу. Донька наклала турнікет і матір відвезли в лікарню в Слов'янськ.
«Маму забрали на операцію. Ми разом із братом чекали. Мама була у важкому стані, під штучною вентиляцією легень, але сподівалися, що все стабілізується і її перевезуть до Дніпра», – розповіла донька.
Близько опівночі брат подзвонив, що їхньої мами більше немає.
«Мама була дуже доброю, світлою людиною. З початку повномасштабної війни годувала в селищі собак, які залишилися без господарів і прибилися до неї. Через них і не виїхала у 2022 році. Частину зарплати витрачала на їжу для них. Мама дуже вірила в перемогу, так чекала її! Вона дуже любила Україну», – сказала Юлія.
У Зої Шевченко залишилися донька, син, внуки та інші родичі.
О 9:00 — загальнонаціональна хвилина мовчання. Донецька ОВА та платформа Меморіал: вбиті росією згадують убитих росіянами жителів Донеччини.