10 грудня - День прав людини. Ця дата відзначається міжнародною спільнотою за пропозицією Генеральної асамблеї ООН, знаменуючи річницю ухвалення Асамблеєю Загальної декларації прав людини. Цей документ був прийнятий 75 років тому, 10 грудня 1948 року. В Україні на офіційному рівні День прав людини затверджений 9 грудня 2022 року.
Своєю місією УГГ проголосила оприлюднення фактів порушень
Загальна декларація прав людини проголошує права особистості, цивільні й політичні права і свободи, зокрема рівність всіх перед законом, право кожного на свободу і особисту недоторканність, свободу совісті та інші. У Декларації заявлено також, що всі люди мають рівні права, які не залежать від їх особових відмінностей і від різниці в політичних системах їх країн.
1 серпня 1975 року в Гельсінкі (Фінляндія) глави 33 держав європейського континенту, а також США і Канади, підписали Гельсінську угоду, яка має офіційну назву «Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі». До десяти основних положень Гельсінкського заключного акту увійшов зокрема й такий, як «Повага до прав людини та основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань». Він передбачав зобов’язання держав поважати права і свободи людей незалежно від їх раси, статі, мови та релігії, зі створенням відповідних умов для їх дотримання у рамках міжнародного права.
Після підписання Радянським Союзом Гельсінського акту виникла московська правозахисна організація. Інтереси українських правозахисників у Москві представляв Петро Григоренко. Серед національних груп першою заявила про своє створення Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод – Українська Гельсінська група. В Декларації УГГ зазначалося: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Хельсінською Нарадою». Підписи під нею поставили 10 членів-засновників УГГ Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович, Оксана Мешко, Олекса Тихий, Ніна Строката-Караванська, Микола Матусевич, Олесь Бердник. Очолив організацію відомий поет і прозаїк Микола Руденко.
Правоборці, народжені на сході
Чомусь прийнято вважати, нібито на Донеччині та Луганщині за радянських часів не було потужного патріотичного й дисидентського спротиву московській ідеологічній, політичній та культурній експансії. Втім, життя і подвиг кращих вихідців Донецького краю, й зокрема засновників та учасників Української Гельсінської Групи, цілком спростовує такі міфи.
Показовою є доля двох українських патріотів, що у 1976 році стояли у витоків Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ), - Миколи Руденка, який народився у селі Юр’ївка, нині Лутугинського району Луганської області, та уродженця хутора Іжівка, що на Донеччині, Олекси Тихого.
Борець проти русифікації України Олекса Тихий уперше був заарештований радянським МГБ 1948 року за критику єдиного кандидата в депутати. Після «профілактики» відпущений.
Вдруге Тихого заарештували 15 січня 1957 року за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини радянськими військами та за критичні висловлювання про радянську школу. Покарання, винесене судом міста Сталіне, - 7 років таборів суворого режиму і 5 років поразки в правах, відбував у Мордовії.
5 лютого 1977 року, невдовзі після того, як Тихий став членом-засновником Української Гельсінкської Групи, він був знову заарештований за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» і «незаконному зберіганні зброї»: хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку ґвинтівку. У лютому 1977 року заарештували й Миколу Руденка.
Суд у справі Олекси Тихого і Миколи Руденка, що відбувся влітку 1977 року у м. Дружківці, виніс Тихому вирок - 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Він був визнаний «особливо небезпечним рецидивістом» та етапований до табору особливого режиму в Мордовію. Для 50-річної людини, що вже відсиділа 10 років у таборах і підірвала своє здоров’я, такий вирок був смертельним. З радянської неволі йому вже не судилося вийти живим: 6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у камері тюремної лікарні в м. Перм.
Виходець з Луганщини Микола Руденко, який після демобілізації став відомим письменником-фронтовиком, вперше був заарештований за правозахисну діяльність у квітні 1975 року. Його амністували як учасника війни у зв’язку з тридцятиріччям перемоги, але на тому «добрі справи» з боку радянської влади закінчилися – Руденкові не давали працювати, не відновили пенсію як інвалідові війни, а крім того, ледве не закрили у психлікарні.
Коли 9 листопада 1976 року Микола Руденко очолив Українську Гельсінську Групу на підтримку Гельсінського акту, його, звичайно, не оминув молох репресій. Після арешту в лютому 1977 року Руденка засудили на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». Всі твори Руденка були вилучені з продажу та радянських бібліотек і кваліфіковані як «наклеп на радянську владу».
Василь Стус: загартований Донеччиною
Поет-дисидент, правозахисник Василь Стус, який вступив до Української Гельсінської групи у жовтні 1979-го, народився 6 січня 1938 року на Вінниччині. Та його молоді роки більшою мірою пройшли на Донеччині. Тут Стус навчався в педагогічному інституті, який згодом став Донецьким університетом і був названий на його честь, працював на шахті. У 1962-1963 роках Стус вчителював у селищі Кіндратівка, що на околиці Горлівки. У 1965 році, коли у київському кінотеатрі «Україна» презентували фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, Василь Стус разом із Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом і Юрієм Бадзьом повідомили присутнім: в Україні почалися таємні арешти інтелігенції. Це була перша громадянська політична акція протесту в СРСР після сталінських часів, і за це Стуса відрахували з аспірантури.
Перший раз Стуса заарештували 12 січня 1972 року. Поет провів 9 місяців у слідчому ізоляторі, а у вересні того ж року за «антирадянську агітацію й пропаганду» його засудили на 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання. Весь термін ув’язнення перебував у таборі суворого режиму в Мордовії.
До Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод Стус приєднався вже після першого ув’язнення, на початку жовтня 1979 року. Із 7 жовтня 1979-го за ним встановлено адміністративний нагляд. 14 травня 1980 року заарештований вдруге. Наприкінці вересня 1980-го поета-дисидента засуджено до 10-ти років ув’язнення та 5-ти років заслання.
Саме тоді Стус зрікся радянського громадянства. «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом, - заявив правозахисник. - Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства».
З травня до вересня 1980 року тривав другий суд над Стусом, якого знову звинувачували в «антирадянській діяльності і пропаганді», йому присудили ще 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Через нелюдські умови стан Василя Стуса постійно погіршувався, але медичної допомоги він не отримував, і навпаки, його постійно змушували працювати ще більше. Однодумці Стуса намагалися його визволити, навіть збирались висунути на здобуття Нобелівської премії. Але Стус у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року загинув у холодному карцері в таборі на Уралі. За офіційною версію – «зупинка серця», проте друзі-політв’язні кажуть: це була справжня розправа режиму над поетом-правоборцем, який не піддавався тискові.
Люди-постаті, що вели до перемоги
2004 року в Красноармійську (нині — Покровськ) Донецької області здобув вічний спокій громадський діяч, член Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод Данило Лаврентійович Шумук.
Героїчна біографія Шумука, який народився 1914 року у селі Боремщина на Волині, вмістила чимало випробувань. Він бува в'язнем радянських таборів, брав участь в українському русі опору, входив до об'єднання українських письменників «Слово».
Данило Шумук відбував покарання у концтаборах Норильська, Тайшета, Мордовії та у Владимирській тюрмі. У 1953 році був одним з керівників повстання у каторжному таборі №3. 1956 року, після перегляду його справи, Шумука дотерміново звільнили, а вже у 1958 році стався черговий арешт і засудження на 10 років ув'язнення за обвинуваченням в «антирадянській пропаганді й агітації». Після звільнення у листопаді 1967 року Шумук увійшов до кола українських дисидентів-шістдесятників.
У січні 1972 року під час операції КДБ УРСР «Блок» Данило Шумук був вкотре заарештований. Вирок за участь в українському національно-демократичному русі - 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Того ж року відмовився від радянського громадянства. Покарання відбував у Мордовії у таборі «Сосновка». 1979 року, в ув'язненні, Шумук став членом-засновником Гельсінської Групи у місцях позбавлення волі й Української Гельсінської Групи загалом. Впродовж багатьох років він домагався права виїхати до родини в Канаду, й після закінчення терміну заслання йому це було дозволено.
На схилі років, у 2002 році, Данило Шумук повернувся в Україну та оселився у дочки Віри у місті Красноармійську, де й помер 21 травня 2004 року.
До когорти правоборців – вихідців з Донеччини належить й уродженець села Миколаївки Волноваського району Іван Дзюба - видатний літературний критик і громадський діяч, який за свої погляди та захист прав людини також зазнав переслідувань.
«На сході потрібна рішуча підтримка українського слова» - цей вислів належить саме Дзюбі, який публічно й принципово висловився проти кричущих порушень прав людини в умовах СРСР. Дзюба вимагав від тодішнього радянського керівництва пояснити причини «невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань національно-культурного життя» в Україні й застерігав: «процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи демократизму і має об’єктивно реакційне значення».
Безкомпромісна позиція Івана Дзюби коштувала йому свободи. 18 квітня 1972 року він був заарештований, а у березні 1973 року - засуджений до 5-ти років ув’язнення, згодом заміненого забороною на публічні виступи.
Восени 1989 року Іван Дзюба був одним із співзасновником Народного руху України. З листопада 1992 року він - другий міністр культури незалежної України, й цю посаду обіймав до 1994 року. З 2001 року - почесний доктор Національного університету Києво-Могилянської Академії.
Донеччина завжди мала потужне представництво в українському дисидентському русі і загалом серед правозахисників, які боролися з російською комуністичною окупацією. Ця боротьба за свободу, за права людини зрештою втілилася 1991 року в здобуття Україною незалежності, а під час Революції Гідності - у перемогу демократичних сил як на Донеччині, так і в Україні загалом.
На знімках:
1. «Зухвала десятка» - засновники Української Гельсінської Групи.
2. Співзасновник Української Гельсінкської Групи Олекса Тихий.
3. Поет-дисидент Василь Стус.
4. Уродженець Волноваського району, правозахисник Іван Дзюба.
