У ніч, з 21 на 22 квітня 1920 року, у Варшаві, міністр закордонних справ Української Народної Республіки (УНР) Андрій Лівицький та віце-міністр закордонних справ Польщі Ян Домбровський підписали Угоду про співпрацю обох урядів – Варшавський договір. Розроблення документів велося за безпосередньої участі Юзефа Пілсудського й Симона Петлюри у суворій таємниці від польського сейму та уряду УНР. Через це Варшавський договір часто визначається як "договір Пілсудський–Петлюра".
Відповідно до Варшавського договору Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з Симоном Петлюрою як верховну владу в державі, зобов'язувалася не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України, українському населенню в Польщі, як і польському – в Україні гарантувалися національно-культурні права, УНР в свою чергу офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель.
Документ було укладено «таємно» і він не був опублікований, залишаючись таким до 1926 року, як таємний, цей договір не був ратифікований.
Варшавський договір мав символічне значення для УНР. Попри це, уряд
Симона Петлюри був вимушений піти на великі поступки, оскільки були визнані вже де-факто встановлені кордони по межі розташування польських військ в Україні — по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. Це означало відмову від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини з українським населенням понад 11 мільйонів. По цій причині проти варшавського договору рішуче виступив закордонний (екзильний) уряд ЗУНР, населення окупованих Польщею в 1918-1919 роках українських земель, а також він був засуджений і найближчими прибічниками Симона Петлюри – Володимиром Винниченком і Михаїлом Грушевським.
Складовою частиною Варшавського договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та представником польського воєнного відомства Валерієм Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських воєнних дій проти більшовицьких військ на території України.
25 квітня 1920 року об'єднані польсько-українські військові формування перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тільки протягом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Однак навіть у ході цієї переможної воєнної кампанії збройним формуванням Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів. На одеському напрямку вони не змогли вийти до Чорного моря. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород – Бориспіль.
У жовтні 1920 року, по закінченні польсько-радянської війни, польський уряд визнав більшовицьку УРСР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, який фактично анулював Варшавський договір.