12 вересня 2026 року в Україні відзначають День українського кіно - професійне свято працівників кінематографії. Його встановлено Указом Президента України від 12 січня 1996 року № 52/96. Дату визначено як другу суботу вересня, тому щороку вона припадає на різний день календаря. Це свято підкреслює роль кінематографа не тільки як мистецтва, але і як важливого інструменту формування національної ідентичності. Саме українські фільми допомагають переосмислювати історію, розповідати про актуальні проблеми суспільства та показувати різноманітність культурних традицій.
Український кінематограф бере початок ще з кінця ХІХ століття, коли в 1893 році механік Одеського університету Йосип Тимченко на три місяці раніше за Едісона й більше ніж на рік раніше братів Люм’єрів сконструював кінознімальний та кінопроєкційний апарати. Кілька років по тому, у Харкові Альфред Федецький зняв декілька короткометражних картин і 2 грудня 1896 у приміщенні Харківського оперного театру (тепер обласна філармонія) провів перший в Україні публічний кіносеанс. На час винайдення кіно вважалося атракціоном, «рухомою фотографією»; воно багато запозичувало з літератури і театру.
З 1909-го року в Україні почали випускатись комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом».
Та по-справжньому революційними для українського кіно стали 1920-ті роки ХХ століття. Одним із ключових осередків його становлення стала Одеса. Перші приватні кіноательє та кіновиробництва з’явилися там ще у 1907 році, а в 1920-х роках місто стало основною знімальною базою Всеукраїнського фотокіноуправління - ВУФКУ. У 1920-х роках українське кіно розвивалося не лише як мистецтво, а й як повноцінна індустрія. ВУФКУ об’єднало кіновиробництво, кінопрокат, рекламу та кіноосвіту, а його діяльність сприяла появі потужного українського кінематографічного середовища. Саме в цей час з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).
З появою звуку український кінематограф отримав нове дихання. У 30-х роках Іван Кавалерідзе знімає «Коліївщину» (1933), «Прометея» (1935), «Наталку Полтавку» (1936), «Запорожця за Дунаєм» (1937). Після Другої світової війни, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів виходять фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука та Леоніда Бикова, Лариси Кадочникової та Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова.
Українське кіно розвивалося в умовах, коли культурна діяльність часто перебувала під жорстким політичним контролем. Частину митців переслідували, забороняли їхні твори, вилучали імена з титрів або фактично позбавляли можливості працювати. Саме тому історія українського кінематографа це не лише історія фільмів і режисерів, а й історія боротьби за можливість говорити про Україну власною мовою та з власного погляду.
Зі зростанням популярності міжнародних кінофестивалів українські режисери, сценаристи та актори все частіше отримують міжнародне визнання. Такі фільми, як «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Земля» Олександра Довженка, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Атлантида» Валентина Васяновича, «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова та багато інших стали не просто шедеврами кіномистецтва, але й привернули увагу світової аудиторії до українського життя та культури.
Сучасний український кінематограф активно розвивається попри всі виклики. Після Революції Гідності, початку Війни за Незалежність України багато фільмів почали відображати складну історичну та політичну ситуацію в країні. Такі стрічки як «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, «Додому» Нарімана Алієва та «Червоний» Зази Буадзе зображають важливі моменти національної боротьби та формування ідентичності.
Протягом останніх років Донеччина стала одним із важливих сюжетних просторів сучасного українського кінематографа. Втім, важливо, що сучасне кіно про Донеччину не обмежується зображенням війни. Кінематограф може повертати глядачеві регіон через його людей, міста, родинні історії, культуру та повсякденність. Серед таких робіт – документальний фільм режисерки Аліси Коваленко «Ми не згаснемо», документальний фільм Корнія Грицюка «Євродонбас» та інші. Так кіно стає одним зі способів збереження пам’яті та протистояння спробам нав’язати іншу історію Донеччини.
Сучасне кіно фіксує події, свідками яких є нинішні покоління українців. Документальні та художні стрічки про війну формують майбутній архів пам’яті - зберігають людські історії, свідчення злочинів, досвід військових і цивільних, життя міст і сіл у часи найбільшого випробування для держави.
День українського кіно нагадує про просту, але важливу річ: фільм може залишити після себе більше, ніж кадри. Він може зберегти голос людини, вигляд міста, пам’ять про подію і правду про час, у якому був створений. Для України, а особливо для Донеччини, ця здатність сьогодні має особливу ціну.