Прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України стало своєрідною точкою відліку відновлення державної незалежності України загалом. Ухвалення документу стало кроком для відновлення історичної справедливості, відродження української державності, створило правові передумови для ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України. Базові положення Декларації стали основою законодавчих актів державного значення – Конституції та законів України.
Державотворчі процеси, які тривали у країнах колишнього Радянського Союзу, все більше руйнували тоталітарний режим. Відновлення української державності знову стало на порядку денному.
У березні 1990 року відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, яка увійшла в історію як Верховна Рада України демократичного скликання. Вже в перший день її засідання 15 травня виникло протистояння між двома таборами: комуністичною більшістю «За суверенну Радянську Україну» й опозиційним «Демократичним блоком» – Народною Радою.
Із 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів Декларації. Всього їх було 12: офіційний від Президії, від депутатської групи «За радянську суверенну Україну» і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські, наприклад, Сергія Головатого у співавторстві з Євгеном Тимченком (тоді старший науковий працівник Інституту держави і права), народорадівців Степана Хмари, Сергія Семенця, Тетяни Яхеєвої, Івана Валені, групи депутатів у складі Лариси Скорик, Івана Зайця, Володимира Івасюка, а також варіант лідера республіканців Левка Лук’яненка.
09 липня 1990 року экс-перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко склав повноваження голови Верховної Ради УРСР, що деморалізувало комуністичну більшість. Це дало можливість національно-демократичній опозиції провести радикальну за змістом декларацію, яка, по суті, стверджувала суверенність України.
Прибічники демократичних змін в Україні зосереджувалися в основному на питаннях збереження територіальної цілісності, забезпечення економічної самостійності, формування республіканських збройних сил, запровадження українського громадянства, ухвалення нової Конституції республіки, врегулювання проблеми з підписанням нового Союзного договору.
За основу Декларації про державний суверенітет було взято варіанти, підготовлені депутатом-народорадівцем Сергєм Головатим і Президією Верховної Ради України.
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, «виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави», схвалила Декларацію про державний суверенітет України. При тому, що в Раді абсолютну більшість мали депутати комуністичної більшості, «ЗА» прийняття документу проголосувало 355 осіб із 384 депутатів, зареєстрованих у залі. Разом з тим, саме через їх більшість Декларації не надали статус конституційного акту. Майже всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР, тож до неї були внесені статті, що проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим кроком для наповнення Декларації реальним змістом.
18 липня головуючий Іван Плющ повідомив, що до секретаріату надійшли письмові звернення 19 народних депутатів (Ореста Влоха, Лева Крупи, Василя Крючкова, Євгена Мармазова, Володимира Марченка, Володимира Новікова, Дмитра Павличка, Любомира Пирога, Павла Пулінця, Віталія Сальніченка, Володимира Стуса, Віктора Тихонова, Василя Червонія, Миколи Шульги, Володимира Філенка, Віталія Хижняка, Анатолія Ягоферова, Володимира Яцуби та Олександра Остапенка) з проханням зарахувати їхні голоси «за» ухвалення Декларації, оскільки вони з поважних причин (відсутність карток для голосування, перебування в лікарні тощо) не змогли взяти участь у голосуванні. Зокрема, Микола Шульга, як голова комісії, був доповідачем та 18 годин перебував на парламентській трибуні, тож не мав можливості проголосувати.
Однак, один з авторів прийнятої Декларації Сергій Головатий зазначив, що «історичний момент на те й історичний, щоб ті, хто не подбав про свої картки чи був відсутній, не брали участі в тій історичній миті» та «якщо ми дозволимо собі виправити результати голосування, то цим ми дозволяємо надалі кожного разу змінювати результати голосування». Таким чином у задоволенні заяв народним депутатам було відмовлено, але їхню позицію було зафіксовано для історії.
Прийняття важливих для розвитку української державності правоустановчих документів завжди об’єднувало представників різних політичних сил. І починаючи від прийняття Декларації про державний суверенітет у всіх документах Україна визначена як суверенна, незалежна, із незмінними, недоторканими кордонами.
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті та газети "Голос України"