Сьогодні виповнюється 85 років від дня народження Василя Семеновича Стуса (1938–1985), українського поета, перекладача, літературознавця, публіциста, правозахисника, який і Національну премію імені Т.Г. Шевченко, і звання Героя України отримав посмертно. Генія, якому було відміряно лише 47 років земного життя. І перервала його радянська влада, та сама, чиї ностальгуючі адепти сьогодні намагаються знищити все українське і саму Україну. Та спроби ці приречені, як приречені і намагання знищити пам`ять про Стуса – українця, що виріс та сформувався у Донецьку.
Стус і Донеччина – ці слова в певному сенсі синоніми. Біографія поета міцно пов`язана з нашим краєм. Хоч народився він 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінничині, але вже 1940 року разом із батьками переїхав до нинішнього Донецька (тоді – Сталіно). Тут минуло дитинство, закінчив середню школу, навчався в педагогічному інституті. Потім – служба в армії на Уралі та знов повернення на Донбасс, де вчителював у Горлівці, а в Донецьку працював на шахті, а згодом – літературним редактором в газеті.
У 1963 році Василь Стус поступив в аспірантуру Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка АН України. У роки навчання був членом київського Клубу Творчої Молоді, подав до видавництва свою збірку (його перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка були надруковані у «Літературній Україні» ще у 1959-му).
Стус і конформізм – це слова-антоніми. На відміну від пристосуванців, що робили літературну кар`єру, славлячи партію та чергових вождів, Василь Стус йде іншим шляхом – він обирає місію дисидента, правозахисника, Людини, що відстоює своє право говорити правду і до того ж рідною мовою.
4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба повідомив зі сцени про арешти української інтелігенції. Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл закликали всіх, хто протестує проти репресій, встати: «Встаньте, хто проти тиранії!». Арешт поета стає справою часу…
У січні 1972 року Василь Стус був заарештований органами КДБ. Суд визнав його винним у тому, що він «...систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що завдавали шкоди радянському державному та суспільному устрою, а також займався антирадянською агітацією в усній формі» та засудив до п’яти років таборів суворого режиму й трьох років заслання.
Улітку 1979 року звільнений з таборів. Працював на одному із київських заводів формувальником у ливарному цеху. Долучився до Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод й написав кілька правозахисник документів.
Навесні 1980 року Василя Стуса заарештовують удруге. Його визнають небезпечним рецидивістом і засуджують до десяти років ув'язнення в колоніях особливо суворого режиму й п'яти років заслання. Навіть в таких умовах продовжував плідну творчу роботу, проте більшість його віршів та поем були знищені табірними наглядачами. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку.
28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985-го від переохолодження. Офіційна причина смерті – зупинка серця.
Але й після смерті Поет продовжував руйнувати антилюдську комуністичну систему. Десятки тисяч людей виходять на вулиці під жовто-блакитними прапорами у листопаді 1989-го, під час перепоховання у Києві на Байковому цвинтарі політв’язнів радянського режиму Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Живуть і поширюються твори Стуса, руйнують тюрму народів, виховують нові покоління українців. Його вірші про вічну боротьбу, про свободу, що не ув’язнити, про Україну, яка обов’язково буде вільною.
Донеччанин Василь Стус, незламний і нескорений, став одним із символів української нації. І недаремно, саме йому присвятили свою першу прем`єру актори Маріупольського драматичного театру, які знайшли прихисток в Ужгороді. Вони обов`язково повернуться в рідне місто, а звільнені від російської окупації люди побачать цю виставу. А сам Василь Семенович невдовзі повернеться в рідний Донецьк і його барельєф знову буде на своєму звичному місці - коло входу до філологічного факультету університету імені Стуса.