Сьогодні виповнюється 125 років від дня народження Володимира Миколайовича Сосюри, українського поета, прозаїка, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка. Уродженець Донеччини, він за життя став класиком української радянської літератури і одночасно жертвою комуністичної системи. І тому, що своїм життям та творчістю, самим своїм існуванням наочно демонстрував українськість Донецького краю. І тому, що національна складова таланту митця не могла не дратувати «інтернаціоналістів» у Москві, які навіть у інтимній ліриці, створеній українською мовою, бачили загрозу для тодішнього «русского міра».
Володимир Сосюра народився на станції Дебальцеве 6 січня 1898 року. Дитячі роки поета минули в селі Третя Рота. Саме таку назву матиме автобіографічний роман, у якому він пізніше розповість про рідну Донеччину, про край, до якого, ще не раз буде звертатися у своїй творчості.
Немов душею п’ю твого життя весну я
у радості степів, у гомоні дібров,
і музику гудків твоїх я знову чую,
Донеччино моя, життя мого любов!
З одинадцяти років хлопець почав працювати у бондарному цеху содового заводу, пізніше - телефоністом, чорноробом, перебивався випадковими заробітками. Початкову освіту здобував від батька, який працював і вчителем, і писарем, і адвокатом, і шахтарем.
У місцевій газеті, 1917-го, вперше виходять друком вірші Володимира. Восени 1918 року він – у складі робітничого загону – бере участь у повстанні проти гетьмана, а вже взимку вступає добровольцем до армії Української Народної Республіки, потрапляє в полон до денікінців, які засудили Сосюру до розстрілу, але він залишився живий. А вже у 1920 році був мобілізований до Червоної армії.
У 20-х роках Володимир Сосюра належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП, але його не можна було назвати абсолютно лояльним до радянської влади. Окремі книги та твори забороняли, виключили з партії та Спілки письменників, відправляли до психіатричної лікарні.
Вже з ранньої творчості в поезії Сосюри знайшли відображення суперечності його доби: типова для українського інтелігента 20-х років неможливість поєднати відданість більшовицькій революції з почуттям національного обов'язку. Попри заборони, у творчості Сосюри того часу потужно пробивається мотив українського патріотизму.
2 липня 1951 року газета «Правда» у статті «Проти ідеологічних перекручень у літературі» - за підписом першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича - різко засудила вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну», надрукований ще у 1944-му. Сім років до цього твору ні в кого не було жодних претензій, а тут – час настав. Починається травля. Виходять все нові статті.
3 липня 1951 року редакційну статтю «Правди» передрукували всі республіканські газети, а наступного дня – всі обласні й міські органи союзних республік. Крім публікацій були зорганізовані обурені листи-відгуки на цю статтю. Скрізь засуджувалася творчість українського поета.
З 30 липня 1951 року під наглядом працівників управління пропаганди й агітації ЦК КП(б)У IV Пленум Правління Спілки письменників України чотири дні (!!!) обговорював один вірш Володимира Сосюри.
Згодом «Любіть Україну» взялися критикувати у трудових колективах. А особливо свідомі бібліотекарі та трудівниці книгарень у поетових збірках склеювали аркуші або сумлінно вирізали сторінки з «націоналістичним» віршем.
«І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, – всі організації!.. – і навіть у всесоюзному – шукали в кожній республіці свого «Сосюру» – ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив «Любіть Україну», мені не вірили і били до самозабуття», - пригадував поет у автобіографічному романі «Третя рота».
Декілька років потому Сосюру «нищили мовчанням»: не друкували, не спілкувались. А від продовжував писати. Вже за часів «відлиги» закінчив поему «Мазепа», над якою працював з 1929 року, написав автобіографію, чимало інших творів.
«По-різному переносили погроми самі поети, – зауважує Євген Сверстюк, – з Володимиром Сосюрою вони не могли собі дати ради. Він і каявся, а потім розслаблювався за чаркою або в психлікарні, і начальство не могло вгадати, що він собі думає. За відсутности лукавства у нього був вигляд роззброюючої беззахистности. А тим часом у самвидаві з’являлися то вірші про гетьмана Мазепу, то одвертості стрільця петлюрівської армії. А то й узагалі сповідь із викликом дияволу:
Кати на струни наші жили
Тягли із рук, як сон, блідих.
А з нас співців собі зробили,
Щоб грали їм на струнах тих.
Треба називати речі своїми іменами: Володимир Сосюра, Олександр Довженко й інші їхні сучасники були полоненими большевицького режиму, якого не любили, якого боялися. Але все життя робили спроби втечі з полону. Коли набиралися духу і відваги, слово їхнє ставало зухвало вільним. І тоді вони починали говорити своїм голосом».
У 1958 році Володимир Сосюра пережив перший інфаркт, відтоді перестав вживати алкоголь, курити та грати в улюблений більярд. Підкосив же його другий інфаркт, після якого він вже майже не виходив з помешкання. Помер наш уславлений земляк 8 січня 1965 року.