портал в режимі тестування та наповнення
0-800-507-506
Гаряча лінія
  • A-
    A+
Пошук
Шукати на порталі
або
серед нормативних актів

75 років від початку депортації з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках

Опубліковано 08 вересня 2019 року, 10:19 , Департамент інформаційної та внутрішньої політики облдержадміністрації

У вересні 2019 року виповнюється 75 років від початку депортації з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини мешканців цих регіонів.

Понад 482 тисячі українців примусово позасудово переселили до УРСР у 1944-1946 роках. Це брутально здійснили комуністичні режими СРСР і Польщі із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли українців у різні регіони УРСР - від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.

Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. Це питання постало ще на Тегеранській конференції керівників трьох союзних держав (28 листопада-1 грудня 1943 року). Її учасники дійшли згоди, що кордон між СРСР і Польщею пролягатиме по “лінії Керзона”, тобто як це було на вересень 1939 року. Щоб із таким поворотом ситуації погодився польський емігрантський уряд у Лондоні, прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчіль запропонував віддати Польщі взамін Західної України й Західної Білорусі землі Німеччини: Східну Пруссію, Західне Помор’я з Данцигом, Верхню Силезію.

Водночас обговорювали, як зробити, щоб після зміни кордонів українці опинилися в УРСР, а поляки - в Польщі. Так постало питання “переміщення населення”. Хоча тоді йшлося виключно про добровільні засади переїзду людей.

Депортація українців тривала в 5 етапів з 1944 по 1951 роки. Початковий етап був відносно добровільним, на останньому Військо Польське випробувало насильницьку схему виселення, яку й повторили під час операції “Вісла”.

Депортаційну операцію “Вісла” провів польський комуністичний режим під приводом ліквідації формувань Української повстанської армії на Закерзонні. Однак справжнім наміром, прихованим у документах з грифом “таємно”, було “остаточне розв’язання української проблеми в Польщі”.

Операцію розпочали 28 квітня 1947 року та тривала вона понад три місяці, до 29 липня. Українців примусово, з використанням військ, виселили з їхніх етнічних територій і розпорошили по північній і західній частині Польщі. Під час акції владні підрозділи вдалися до насилля - палили українські житла, руйнували церкви та українські цвинтарі.

З квітня до липня 1947 року оперативна група “Вісла” провела 357 бойових акцій, вбила 1509 повстанців, знищила 1178 бункерів і криївок, заарештувала майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.

3936 підозрюваних у співпраці з УПА ув’язнили в концтаборі Явожно. З них: 823 жінки, 27 священників. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців.

За три місяці малу батьківщину втратили від 137 до 150 140 тисяч осіб. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 року українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там нерухоме майно.

Умови переїзду українців були жахливими. Від дому до залізниці людей супроводжував військовий конвой. Проживали вони до відправлення поїзда на залізничних станціях просто неба, без належних санітарних умов, харчування та медичної допомоги. При тому очікування формування ешелонів тривало від кількох тижнів до кількох місяців. Перевозили депортованих переважно у товарних потягах - часом в одному вагоні з худобою. Дорога до місця призначення могла затягнутися на місяць.

Практично всі прибулі в УРСР зіштовхнулися з житловою проблемою.

Житлова невлаштованість була не єдиним лихом переселенців. Щодо них чинилися свавілля і беззаконня.

Між переселенцями та місцевим населенням складалися нелегкі взаємовідносини. Прибулі до південних і центрально-східних областей зіштовхнулись із мовним бар’єром, радянським світоглядом, зокрема в контексті власності “приватне-колективне”. У західних областях розбрат виникав через отримання польських будинків і землі. Однак у цьому регіоні депортовані розмістилися більш компактно, ніж у південно-східних.

Формування кордону між СРСР і Польщею відбувалося через довготривалий переговорний процес, який утілювався в формі міждержавних угод. Люди, які жили вздовж лінії кордону, підпадали під «виселення», «очищення кордону» шляхом перенесення жител на певну відстань від прикордонної зони.

10 квітня 1948 року спільна комісія СРСР і Польщі прийняла рішення про демаркаційну лінію в районі верхнього Сяну. Внаслідок цього вглиб УРСР виселили 9125 українців. Депортація відбувалася з територій південно-західної частини Турківського району, Ліського повіту (Західна Бойківщина), Мостиського, Медицького, Нижанковицького, Добромильського районів (колишньої Дрогобицької області) та територій Львівської області, що відійшли до Польщі.

Останньою територіальною корективою між двома державами стала “Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій” від 15 лютого 1951 року, в Польщі відома під криптонімом “Лкс|а Н-Т 1951”.

У статті 1 Угоди йшлося про те, що СРСР передає ПР у порядку взаємного обміну ділянку державної території в Дрогобицькій області площею 480 кв. км. Це більшість сіл Нижньоустрицького, частина Хирівського, Стрілківського районів «із 97-ма свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тонн». В ст. 2 говорилося про те, що ПР передає СРСР державну територію в Люблінському воєводстві загальною площею також 480 кв. км. Це гміни Кристонополя, перейменованого в УРСР на Червоноград, Белза, Хоробріва та Угніва, де були значні поклади кам’яного вугілля й зручне для СРСР залізничне сполучення.

Населення Західної Бойківщини з радянського боку і Забужжя з польського стало заручником ситуації. Сторони домовилися не тільки про передачу території, але й про взаємне переміщення населення за шість місяців. Наслідком даної угоди стало переселення майже 16 500 польських громадян і 33 тисячі українців сіл Нижньо-Устрицького, Хирівського та Стрілківського районів Дрогобицької області та міста Нижні Устрики. Майже всі переселені бойки були примусово скеровані у колгоспи південних областей: Миколаївської, Одеської, Сталінської (Донецької) та Херсонської. У Дрогобицькій і Львівській областях дозволили поселитися лише нафтовикам, залізничникам, службовцям, медикам, вчителям.

Загалом примусове переселення призвело до руйнування історичних, матеріальних, моральних та культурних цінностей Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя і поставило під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу.