Видатний український поет, художник, громадський діяч Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 року в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області). Його життєвий шлях був сповнений випробуваннями: смерть батьків, кріпацтво, арешти, заслання, заборона писати та малювати, а найстрашніше – заборона жити у рідному краї.
У 1859 році Шевченко востаннє приїхав в Україну, але перебував під наглядом поліції. Йому заборонили постійно проживати на Батьківщині і зобов'язали переїхати до столиці імперії. Десятирічне заслання, хвороби призвели до передчасної смерті 26 лютого (за новим стилем 10 березня) 1861 року.
Поет не знав спокою й після смерті. Спочатку його поховали на Смоленському цвинтарі у Петербурзi, 26 квітня 1861 року домовину із тілом поїздом повезли до Москви. До Києва труну з прахом Шевченка привезли кіньми 6 травня увечері, а наступного дня його перенесли на пароплав «Кременчуг». 8 травня пароплав прибув до Канева, й тут, на Чернечій (нині - Тарасовій) горі, Шевченка поховали. Тут, на пагорбах оспіваного Дніпра, великий український поет знайшов спокій.
Попри всі виклики долі Шевченко залишив по собі величезну літературну та художню спадщину. Спадок Великого Кобзаря не могли замовчувати і в радянські часи. Його переслідування царським режимом, активна громадська позиція, селянське походження – все це теж вплинуло на можливість зберегти його творчість для нащадків за часів тоталітарного режиму, коли більшість українських поетів, письменників, художників, діячів культури були під забороною, а їх твори та навіть згадка про них знищувалась.
У своїх чисельних подорожах Тарас Шевченко жодного разу не був на Донеччині, але з нашим краєм його пов’язують не лише друзі, родина, а й творчість.
Одним з друзів Тараса Григоровича з Донеччини був наказний отаман Азовського, а пізніше Чорноморського козацького війська Яків Кухаренко. Вони познайомилися у 1840 році, листувалися протягом багатьох років. Зберіглося 12 листів Шевченка і 7 - Кухаренка. Саме йому присвятив письменник поему «Москалева криниця», а також надсилав свої твори, автопортрет. Отаман не тільки шанував поета, а й підтримував його морально й матеріально.
6-9 червня 1857 року Тарас Шевченко зустрівся у Лебедині із поетом зі Слов’янська - Михайлом Петренком, автором вірша «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». Вірш дуже вразив Шевченка, і він переписав його до свого записника. Найбільшим визнанням для самого Петренка стали слова визнаного поета: «Спасибі, братчику! Таким віршам і літати по-соколиному - високо і чисто! Люди заспівають, вітер підхватить…».
Пристрасним популяризатором творчості Тараса Григоровича був засновник маріупольських гімназій, педагог, публіцист, історик та громадський діяч Феоктист Авраамович Хартахай. Ще студентом Харківського університету він вступив до гуртка «Освічених українців», які ставили собі за мету розповсюдження і популяризацію творчості Великого Кобзаря. Під час навчання у Петербурзі входив до гуртка, який Шевченко створив із студентів Петербурзького університету. Поет подарував Хартахаю примірник свого «Кобзаря», куди власноруч дописав рядки, вилучені цензурою. 28 лютого 1961 року Феоктист Хартахай був серед тих, хто ніс на своїх плечах труну з тілом Тараса Шевченка від Академії мистецтв до Смоленського кладовища. Подарований йому примірник «Кобзаря» згодом зберігався в родині грецького літератора Приазов’я Леонтія Несторовича Кир`якова
Згодом письменники Приазов'я зроблять неймовірний вклад в популяризацію творчості Шевченка. У 1933 році Георгій Костоправ вперше зробив переклад «Заповіту» грецькою мовою, у 1964-му, до 150-річчя письменника було підготовлено рукопис перекладу «Кобзаря» румейською мовою, у 1993 році в Київському видавництві «Український письменник» «Кобзар» було надруковано мовою приазовських греків.
Багато відомих поетів та письменників Донеччини у своїй творчості зверталися до художньої творчості Шевченка.
25 лютого 1899 рік, з нагоди 85-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка в Бахмуті в учительській бібліотеці земських шкіл Бахмутського повіту відбуваються перші Шевченківські читання. Їх ініціатором став місцевий вчитель і поет Микола Чернявський.
Перша публікація щодо вшанування пам’яті Тараса Шевченка на Донеччині було надрукована 30 січня 1911 року в газеті «Народна газета Бахмутського повіту». У ній зазначалося, що Бахмутська міська дума виділила і передала Шевченківському комітету на відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка гроші для будівництва пам’ятника поетові у Києві.
18 лютого 1914 року макіївський священик П. Євсеєвський видає вказівку не проводити урочистої панахиди до 100-річниці з дня народження поета, бо царський уряд заборонив відзначати цю дату по всій території імперії за винятком Петербурга. Однак вже 21 лютого газета «Бахмутська копійка» публікує статтю «Крамольний поет». Зокрема, в статті зазначалося: «Ледве чи не повсемістно, за винятком столиці, вшанування пам’яті поета не дозволено… безглузда і конфузна для держави картина: народний поет… витравляється з пам’яті народної». В іншій статті від 24 лютого «Пам’яті народного батька» зазначено: «…Т.Г. Шевченку не хочуть простити тому, що він писав на своїй рідній мові, для свого рідного народу, жив його життям і приніс йому себе в жертву». А Бахмутське музично-драматичне товариство у Народному домі, з нагоди 100-річчя від дня народження українського поета і демократа Тараса Григоровича Шевченка організувало і провело Шевченківські літературні читання, які завершилися театралізованою виставою «Назар Стодоля». На Шевченківські читання зібралося більше 500 жителів міста і ближніх сіл. Протягом 1914 року товариство виступило із цією виставою перед учнями Кам’янської агрошколи (м. Сіверськ), де навчався майбутній поет Володимир Сосюра, а також, у Слов’янську, Лисичанську, Костянтинівці і Юзівці (нині – Донецьку).
У серпні 1917 року Микита Шаповал, громадський діяч, член Центральної Ради з Донеччини видає брошуру «Шевченко і самостійність України». Цього ж року шахтарі соляної шахти «Микола» під час віче розглядають питання виділення грошей на відкриття при правлінні шахти української читальні імені Т. Г. Шевченка. У 1922 році при цій шахті було збудовано клуб імені Т. Г. Шевченка.
Найперша книга Тараса Шевченка на території Донеччини вийшла у 1920 року в Маріуполі - збірка творів «Малий Кобзар» (22 сторінки), а у Бахмуті побачила світ ще одна книга - біографічний нарис «Тарас Григорович Шевченко». Примірник цього видання нині зберігається в Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського в Києві. Бахмутський повітовий революційний комітет приймає постанову «на влаштування Дня пам’яті Т. Г. Шевченка асигнувати 50 тисяч карбованців, оголосити 26 лютого 1920 року на території повіту неробочим днем».
На Донеччині жили також і нащадки Тараса Григоровича. На початку 1960-х років у селищі Пантелеймонівка поблизу Горлівки мешкали його правнучки - сестри Ганна Іванівна та Ольга Іванівна Шевченко (їх батько був двоюрідним племінником Тараса Григоровича, а мати — внучкою його брата Йосипа).
У Приазов’ї вчителювала ще одна його правнучка - Параска Іванівна Шевченко, яка народилась в 1904 році в с. Шевченкове. Здобувши педагогічну освіту вона отримала призначення в грецьке село Ялта на березі Азовського моря, де викладала біологію та хімію. У місті Вугледар жила Галина Шиманко - двоюрідна праправнучка Тараса Шевченка по лінії старшого брата - Микити.
Також серед лауреатів найвищої мистецької Шевченківської премії є відомі діячі Донеччини: Володимир Сосюра, Анатолій Солов’яненко, Леонід Биков, Микола Рибалко, Василь Стус, Іван Дзюба, Леонід Талалай.
У Донецькій області і за радянських часів, і особливо за часів незалежності України проходили чисельні конкурси, фестивалі, читання тощо. Донеччина має і свій Шевченківський рекорд України. 4 березня 2019 року в Мангушському (нині – Маріупольському) районі провели флешмоб «І буде правда на землі» - 8053 людини одночасно читали вірші Кобзаря. До нього долучилися не лише мешканці району, а й Христинівська міська бібліотека Черкаської області. Ідею підтримала і делегація з Канади, яка відвідувала район. Флешмоб зареєстрували як рекорд України в категорії «Масові заходи».
Пам’ятник Тарасу Шевченку у Донецьку був особливим місцем для проукраїнської спільноти міста та області. Саме біля нього проходило більшість зібрань та мітингів, зустрічей.
У березні 2013 року на мітингу, присвяченому пам’яті Шевченка, лунали заклики до декомунізації та дерадянізації України. Говорили про те, що 2014 рік має стати роком воскресіння Донеччини як української землі.
9 березня 2014 року саме сюди у Донецьку, де вже почався проросійський шабаш, а на головній площі скандували «росія», донеччани прийшла вшанувати пам’ять Кобзаря, до пам’ятника несли квіти.
А у 2017 році до дня народження поета в тролейбусах Краматорська лунали у запису його вірші, які читали місцеві мешканці. Тоді оригінально відзначити день народження поета вирішили й у Краматорську.
До речі, вузлова станція в місті Сміла Черкаської області названа на його честь - це станція Імені Тараса Шевченка. І саме туди зараз слідує поїзд з Покровська, який евакуює мешканців Донеччини на Черкащину, рятуючи їх від дикої московської навали.
Тарас Шевченко був і залишається символом опору російській агресії. Зараз творчість та мужність Великого Кобзаря у протистоянні московській навалі надихають багато людей, а його пророчі слова ведуть наших Героїв – захисників і захисниць.
Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!