День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни

14 травня ми згадуємо і вшановуємо українців, які проявили людяність і милосердя у дуже складний час – роки Другої світової війни. Тих, хто, ризикуючи життям, рятував євреїв від знищення нацистами.

У 1939–1944 роках, під час нацистської окупації території України, відбулося масове знищення євреїв, що входить у трагедію Голокосту. Українські події окремі історики називають «Голокостом від куль».

На окупованій території України допомога євреям була набагато небезпечнішою, аніж в країнах Західної Європи, окупованих нацистською Німеччиною. Гітлерівці карали не тільки ту людину, яка допомагала, але й усю її родину.

Попри всі можливі наслідки, в надзвичайно складних умовах тисячі українців рятували євреїв від знищення нацистами. Вони робили їх членами своїх родин, шукали нові документи, давали тимчасовий притулок, їжу, допомагали втекти від переслідування.

Понад 2700 громадян України удостоєні Державою Ізраїль звання Праведника народів світу за порятунок євреїв від Голокосту, тобто нацистської політики знищення. Водночас тисячі рятівників досі залишаються невизнаними й невідомими.

Першою серед українців, хто отримав звання «Праведник народів світу», стала Олена Вітер (ігуменя Йосифа), настоятелька греко-католицького монастиря, член Організації Українських Націоналістів (ОУН). У роки німецької окупації у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей, серед яких були Лілі Польман, Натан Левін та інші.

Серед Праведників народів світу є й жителі Донеччини:

 Алабушева-Брандт Марія

В окупованому німцями м. Маріуполь, ризикуючи власним життям, вдова Марія Алабушева-Брандт врятувала життя єврейської дівчинки Ірини Карпович.

Окупація міста тривала 23 місяці: від 8 жовтня 1941 р. по 10 вересня 1943 р. Із них 16 місяців місто над Азовським морем було прифронтовою зоною. Під час повномасштабної війни із застосування артилерії та авіації його жителі сповна відчули, що таке фронт.

Уже через тиждень після початку окупації м. Маріуполь нацистська влада почала репресивну політику.

Усіх євреїв міста кілька днів збирали в казармі, обіцяючи вивезти в Палестину. Їм наказали приходити з речами до будинку наприкінці вул. Апатова. За невиконання наказу – розстріл. Звичайно, ніякого вивезення в Палестину не планувалося. Приречених відправили пішки до с. Агробаза. Дорогою нацисти вбивали тих, хто сповільнював рух колони, – хворих та літніх. Скільки точно євреїв стратили, достеменно невідомо досі.

Марія Алабушева-Брандт, сусідка єврейської сім’ї Заславських, вирішила провести своїх сусідів до пункту збору і запропонувала приглянути за їхньою шестирічною онукою Іриною Карпович, яка тоді в них проживала.

Іринка провела в неї лише одну ніч. Потім Марія відвела до місця збору і її, бо ім’я дівчинки теж було в місцевому реєстрі євреїв. Коли 20 жовтня нацисти погнали жертв до розстрільних ям, дідусю Ірини вдалося переконати офіцера, що ім’я дівчинки опинилось у списках помилково, мовляв, та не єврейка.

Німці дозволили дитині залишитися, проте лише на час установлення її точного родоводу. Тієї самої ночі вона прибігла до Марії, і вдова сховала її в себе вдома. Шість місяців Марія видавала дівчинку за свою дочку. Від листопада 1941 р. в її домі квартирував німецький офіцер, котрий не тільки повірив у вигадку, а навіть прив’язався до дитини.

Коли облави на євреїв у м. Маріуполь почастішали, Марія мусила віддати Ірину до місцевого притулку сиріт, де її записали під чужим ім’ям. Але й тоді підтримувала дівчинку – щотижня приходила й приносила їжу, вчила видавати себе за християнку.

Увесь цей час мама Ірини була на фронті. По закінченні війни вона повернулась і знайшла доньку. Потім рятівниця та врятована жили й надалі по сусідству.

21 липня 1997 р. Яд Вашем удостоїв Марію Алабушеву-Брандт звання «Праведник народів світу».

Ломакіна Віра та Тимофєєва Валентина

Шкільні подруги Віра Ломакіна та Валентина Тимофєєва жили в м. Маріуполь Сталінської (нині – Донецька) області. Вони були знайомі з Мойсеєм Шварцбергом та його родиною – дружиною-українкою Анастасією, доньками Маргаритою і Галиною та бабусею дівчат – Есфір.

8 жовтня 1941 р. м. Маріуполь окупували німецькі війська. Невдовзі за розпорядженням коменданта були складені списки маріупольців єврейського походження. 18 жовтня в місті з’явилися листівки з наказом: усім занесеним до списку громадянам 20 жовтня о 08:00 з’явитися до так званого полку (будівля штабу й казарми колишнього 238-го Маріупольського стрілецького полку 80-ї стрілецької дивізії (нині – корпус Приазовського технічного університету). При собі мати документи, продукти на перший час, одяг та цінні речі. За невиконання наказу – розстріл.

Мойсей пішов на збірний пункт один. І вже не повернувся.

Уранці 20 жовтня колони євреїв під охороною автоматників та мотоциклістів погнали до с. Агробаза (6 км на захід від міста) до протитанкових ровів. Дехто зрозумів, що на них чекає, але змінити ситуацію було вже неможливо. Деякі євреї виштовхували своїх дітей у натовпи, що стояли обабіч дороги. Ризикуючи власним життям та життям своїх близьких, місцеві жінки рятували тих малюків. Страти євреїв тривали два дні. Їх виводили групами із сараїв, змушували роздягатися до білизни, ставили понад ровом і розстрілювали. Ті, кому вдалося вціліти, з настанням темряви намагалися вибратися з рову, йшли до найближчих сіл і просили порятунку в місцевих жителів.

За кілька жовтневих днів 1941 р. зондеркоманда 10а розстріляла в радянських протитанкових ровах від 8 тис. до 12 тис. маріупольських євреїв. Упродовж усього періоду німецької окупації протитанкові рови біля с. Агробаза використовувалися не тільки для розстрілу євреїв, а й для страти комуністів, підпільників, робітників, які відмовлялися працювати на німців.

Коли стало відомо про розстріли, Есфір зрозуміла, що їй з онучками потрібно рятуватися. На допомогу прийшла 14-річна Віра Ломакіна, яка допомогла Шварцбергам дістатися до її тітки Марфи в с. Безіменне, що на узбережжі Азовського моря. Там сім’я прожила в погребі майже два місяці. Марфа нікому не розповідала про своїх підопічних, однак згодом сусіди дізнались і почали вимагати, щоб господиня їх вигнала. Коли втікачам залишатися там стало небезпечно, Віра попросила подругу Валентину Тимофєєву допомогти з прихистком. Кілька тижнів Маргарита й Галина Шварцберг із бабусею Есфір переховувались у Валиної бабусі в с. Садки (нині – Бойківський район Донецької області). Згодом до порятунку дівчат долучився брат їхньої матері Василь Потапов із дружиною Євдокією. Єврейок поселили в покинутій землянці біля залізничної станції Сартана (північна околиця м. Маріуполь). Пізніми вечорами рятівники носили до землянки їжу та воду. Віра й Валентина теж не забували про восьмирічну Риту й чотирирічну Галю, намагалися підбадьорити їх, по черзі навідували. Майже два роки окупації вони провели разом, пережили голод, холод і страх.

3 листопада 2004 р. Яд Вашем удостоїв Віру Олійник (Ломакіну) та Валентину Людвинську (Тимофєєву) звання «Праведник народів світу».

Олейниченки Поліна, Яким, Віктор та Валентина

Поліна Олейниченко, її чоловік Яким та їхні дорослі діти Віктор і Валентина мешкали в м. Маріуполь Сталінської (нині – Донецької) області. Поліна була швачкою, Яким із Віктором працювали на заводі, а Валентина навчалася в школі. Старший син Костянтин, командир Червоної армії, від початку німецько-радянської війни перебував на фронті.

Німецькі війська захопили Маріуполь 8 жовтня 1941 р., і вже через кілька днів окупанти зобов’язали всіх «жидів» носити на одязі шестикутні зірки.

Невдовзі в місті з’явився наказ, згідно з яким євреї повинні були зібратися в певний час із речами та документами в будівлі так званого полку (в казармах колишнього 238-го Маріупольського стрілецького полку 80-ї стрілецької дивізії; нині – корпус Приазовського технічного університету), начебто для переселення до Палестини. Саме там нацисти влаштували тимчасове гетто, звідки 17 жовтня погнали жертв невеликими групами у с. Агробаза за 6 км від місця збору. Агробаза стала «маріупольським Бабиним Яром»: за кілька жовтневих днів 1941 р. зондеркоманда 10а розстріляла в радянських протитанкових ровах від 8 тис. до 12 тис. маріупольських євреїв.

«Нам веліли роздягнутися до сорочок, потім шукали й відбирали гроші та документи, гнали по краю траншеї, але краю вже не було, на відстані в півкілометра траншеї були наповнені трупами. Вмираючи від ран, дехто благав ще про одну кулю, якщо однієї було замало для смерті. Ми йшли по трупах. У кожній сивій жінці, мені здавалося, я бачу маму. Я кидалася до трупа… але удари кийків повертали нас на місце». Зі щоденника Сари Глейх

Через кілька днів після розстрілів уночі у двері помешкання на вулиці Радянській постукали. Це була одна з клієнток Поліни – Ганна Максимович, єврейка, заміжня за українцем. Вона привела свого восьмирічного племінника Веніаміна Борисковського – одного з небагатьох, кому вдалось урятуватися під час екзекуцій 20 жовтня. У момент пострілу Веніамін упав у розстрільний рів і знепритомнів. Прокинувся тієї самої ночі, завалений трупами. Незважаючи на поранення в ногу та плече, вибрався з ями, де назавжди залишилися його батьки, трирічний братик та ще 11 осіб рідні. До ранку дістався будинку своєї тітки Ганни, яка і привела його до Олейниченків.

Українці погодилися заховати єврейського хлопчика у своєму будинку, а сусідам сказали, що то їхній родич. Ризик був надзвичайно великим, адже в одній частині будинку жили Олейниченки, а в іншій квартирували троє есесівців.

Згодом Поліні вдалося отримати для Веніаміна свідоцтво про народження, виписане на українське ім’я, проте вона не дозволяла йому гуляти вулицями, і щойно починалась облава, хлопчика ховали в дворі під соломою.

Узимку, коли жити надворі стало занадто холодно, Олейниченки облаштували сховок усередині старого піаніно, де Веніамін ховався щоразу, коли в дім приходили чужі. А коли німців не було вдома, Валентина й Віктор виводили його на вулицю.

«Зрозуміло, що восьмирічна дитина весь час не могла лежати під піаніно, йому треба було перев’язати рани, нагодувати, подихати свіжим повітрям. Ми любили Веню і переживали за нього. Веня був дуже розумним і слухняним хлопчиком. Вдень він знаходився в кімнаті, а вночі ми з братом Віктором виводили його погуляти». Зі спогадів Валентини Пономарьової (Олейниченко)

Так хлопчина жив у своїй новій сім’ї близько року.

Одного разу влітку 1942 р. сусіди побачили Веніаміна, який вибіг на вулицю, й запідозрили, що він єврей. Олейниченки вирішили, що хлопчикові краще виїхати з міста.

«Поки стояли холоди, було легше, а коли настало літо, малий посміливішав, і німець, який проживав у будинку, побачив його. Ми сказали, що це наш родич. Він був чорнявий і трохи схожий на нас. Восени 1942 року нам все ж довелося розлучитися з Венею, відправивши його в більш безпечне місце. Ми дуже хвилювались за хлопчину, який став нам як рідний». Зі спогадів Валентини Пономарьової (Олейниченко)

Відтоді й аж до вигнання нацистів із Маріуполя восени 1943 р. він переховувався в будинку їхніх друзів, які жили неподалік у селі й не знали про його національність.

Після війни Веніамін Борисковський повернувся в Маріуполь і залишився в теплих стосунках із родиною Олейниченків. Підтримував із ними зв’язок і після того, як у 1990-х рр. емігрував до Ізраїлю.

12 липня 1998 р. Яд Вашем удостоїв Поліну і Якима Олейниченків, а також їхніх дітей Віктора й Валентину звання «Праведник народів світу».