Донеччина: Історія і люди
На могилі директора першої української школи міста Донецька Леоніда Громового відбулось урочисте освячення козацького хреста. Ця подія була приурочена до кількох знаменних дат, кожна з яких була близькою по своєму духу видатному українському донеччанину, – Дня працівників освіти, Дня українського козацтва, Дня захисників і захисниць України. Адже багато хто з його учнів сьогодні виконує військовий обов’язок у складі ЗСУ. Минуло п’ять років, як у вересні 2018 року Леонід Громовий пішов з життя і знайшов вічний спокій у селі Любарці на Київщині. А ще чотирма роками раніше, у 2014 році, Леонід Громовий був змушений виїхати з окупованого російськими терористами Донецька через отримане ним поранення та руйнацію його домівки реактивним снарядом ворожого «ГРАДу»…
Козацький хрест як символ пам’яті про вчителя-патріота
Ініціатором зведення козацького хреста на могилі видатного донеччанина став голова правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини», військовослужбовець 4-ї бригади оперативного призначення НГУ Станіслав Федорчук. Козацький хрест вагою майже 1,5 тонни був готовий уже на початку 2022 року та чекав на встановлення в ямпільському карʼєрі на Вінниччині. Втім, повномасштабне російське збройне вторгнення в Україну дещо відтермінувало відкриття монумента. Але цьогоріч, після звільнення Станіслава Федорчука з лав Сил оборони України, він та його однодумці змогли повернутися до будівництва основи під хрест.
«Протягом 9 днів тривали роботи. Їх проведення було б неможливим без моїх побратимів, які вирішили пожертвувати своїми днями відпусток з армії аби зробити все як слід. Моя величезна вдячність Андрію Даценку та Олександру Демченку. Побратим раз - побратим на все життя! Окрема вдячність Православній Церкві України та особисто отцю Ігорю, який освятив козацького хреста та провів панахиду на могилі Леоніда Громового», - наголосив Станіслав Федорчук.
П’ять років поспіль спільнота педагогів, вчителів та батьків, обʼєднаних групою «Збір коштів на пам‘ятник директору Донецької ССШ 65», обговорювала проєкт памʼятника та здійснювала збирання коштів. Раніше, завдяки зусиллям голови Союзу українок Людмили Огнєвої та коштам учнів школи, була видана книга про становлення школи та про боротьбу з місцевим антиукраїнським середовищем, що заважало відкриттю й функціонуванню успішного освітнього закладу.
Роботу над козацьким хрестом з піщаника провів Дмитро Ілюхін, який є учнем видатного митця, уродженця Донеччини Петра Антипа.
Перша в Донецьку українська школа, яку очолював Леонід Громовий, була показова ще й тим, що саме тут зʼявилася перша станиця ПЛАСТу на Донеччині. Вихованцем цієї станиці був Станіслав Андрійчук, один з чільних пластунів України.
Почесна стійка від організації «Пласт Вишневе» за участю пластунів і пластунок міста Авдіївки на чолі з Іриною Арзяєвою стала також гідним вшануванням памʼяті Леоніда Громового.
Відкриття школи стало подією для всієї країни
Леонід Громовий народився 3 серпня 1946 року. Його батько Григорій Громовий був ветераном Другої світової війни, полковником танкових військ, брав участь у взятті Берліну. Однак, через відмову розстрілювати дітей в окупованому Берліні був позбавлений 24 військових нагород та попав у руки СМЕРШУ.
Сам Леонід Громовий після закінчення школи вступив до Одеського університету, де навчався на історика. Але навчання завершити не довелось - він пішов з університету разом з деканом історичного факультету, зрозумівши, що часи хрущовської відлиги минули і для історичної науки наставала чорна смуга. Батьки Леоніда Громового переїхали до Донецька в 1965 році, забравши сина з собою.
Згодом, склавши на відмінно іспити на філософський факультет Київського університету імені Т.Шевченка, Леонід Громовий став очікувати на виклик з боку деканату на навчання. Однак керівництво університету вольовим рішенням позбавило позапартійного талановитого студента права навчатися в престижному столичному виші.
Із Донецька Леонід Громовий був забраний до армії, де три роки служив на Північному флоті. Під час кривавих подій придушення «Празької весни» в 1968 році, разом з іншими офіцерами-українцями, він вчинив саботаж і відмовився брати участь у бойовому чергуванні на Північному полюсі (з 11 кораблів ескадри 3 залишилися стояти на причалі через вигадані технічні негаразди). Більшість товаришів по службі Леоніда Громового була українцями, що сприяло пробудженню його національної свідомості.
Працюючи після служби начальником поштового вагону, Леонід Громовий мандрував практично всією територією тодішнього СРСР. На цій роботі він мав можливість безперешкодно перевозити дисидентську літературу. В 1972 році КДБ заарештовує Леоніда Громового та вилучає заборонені твори письменників-дисидентів. Завдяки заступництву бойових побратимів батька, які звернулися особисто до Леоніда Брежнєва, він був відпущений з Донецького обласного управління КДБ, після тривалих тортур та допитів.
Через три роки КДБ знову заарештовує Леоніда Громового та відправляє його до місцевої психіатричної лікарні на «перевиховання». Однак, йому вдалося вийти на волю і через певний час вступити на заочне відділення філологічного факультету Донецького державного університету. Після захисту в 1978 році диплому він викладав українську мову та літературу на заочному відділенні ДонДУ, у школі № 1 міста Донецька та у Донецькому обласному інституті підвищення кваліфікації вчителів.
1988 року Леонід Громовий був призначений інспектором Донецького міського відділу народної освіти. В 1989 році серед співробітників Донецького обласного інституту вдосконалення вчителів, які водночас були активістами Товариства української мови, постала ідея та план створення української сучасної школи в місті Донецьку. Це була копітка робота численних науковців, викладачів університетів, які утворили дорадчу комісію. Леонід Громовий як майбутній директор школи особисто здійснював підбір кадрів, учнівського колективу, методичних матеріалів та підручників.
Після великої організаційної та підготовчої роботи, яку спільно провели активісти Донецького Товариства української мови, 1 вересня 1990 року була відкрита Донецька спеціалізована гуманітарна школа № 65, в якій Леонід Громовий став першим директором.
Виступ Леоніда Громового і його учнів на мітингу українських патріотів у Донецьку 1 вересня 1990 року
Відкриття української школи в Донецьку стало однією з визначних подій для всієї України. На відкритті були присутні делегації всіх християнських церков, народні депутати Іван Драч та Дмитро Павличко, представники української діаспори, які разом доклали чимало зусиль для того, аби школа розпочала свою роботу.
Однак, комуністична та антиукраїнська місцева влада аж ніяк не планувала здаватися. Вже за 14 днів після відкриття школи вона була закрита санітарно-епідеміологічною станцією міста Донецька. Недоброзичливці поширювали серед батьків чутки, що школа незабаром закриється, і цим провокували забирати дітей до російськомовних шкіл.
24 вересня колектив школи на чолі з Леонідом Громовим вирушив разом з учнями та батьками до міської ради Донецька, де влаштував мітинг протесту з вимогою відновити роботу першої української школи. Лише тоді міська влада була вимушена відступити.
Виступ Леоніда Громового і його учнів на мітингу українських патріотів у Донецьку 1 вересня 1990 року
Він здобував високі результати «всупереч», а не «завдяки»
За спогадами всіх, хто знав Леоніда Громового, його життєвий шлях не був легким, адже становлення української школи викликало гібридну війну місцевої комуністичної влади, яка чинила шалений опір та здійснювала дискредитацію педагогів та активістів. Проте, налаштованість на результат, людиноцентричність та системній підхід брали гору. Перша українська школа Донецька, яку він заснував, виховувала не тільки дітей, а й була справжнім осередком культури та освіти для батьків, які брали участь в житті навчального закладу, переймали українські традиції та ставали активними учасниками суспільного та політичного життя.
Політолог, волонтер, Голова Правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» Станіслав Федорчук зазначає:
«Для того аби усвідомлювати, якою була ситуація з українськими школами на Донеччині напередодні проголошення незалежності України, варто звернути увагу на суху статистику. Тільки 2,5 відсотка школярів Донеччини навчалися в українських школах, які були розташовані в основному в сільській місцевості. Промислові міста, в яких мешкала абсолютна більшість мешканців регіону, була охоплена школами з російською мовою викладання. На межі 1960-1970-х років почалося системне знищення українських шкіл та переведення їх на російську мову викладання. Можна сказати, що українські школи, які були в Донецькій області, свідомо маргіналізувалися керівництвом і були вкрай погано обладнані, невідремонтовані – це були символи справжнього ставлення комуністичного керівництва Донеччини до української мови та освіти».
Боротьба за першу українську школу в Донецьку на початку 90-х років вийшла далеко за межі міста. Місцевий обком Комуністичної партії, структури КДБ та освіти, що перебували при владі до серпня 1991 року, чинили шалений опір самій ідеї створення нової якісної української школи. Товариство української мови та всі залучені до процесу відкриття школи були вимушені ходити на численні наради, консультації, які закінчувалися нічим.
Були численні звернення до керівництва Донецької області, Верховної ради України, Ради народних депутатів СРСР, ЦК КПУ, народних депутатів СРСР від України Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Володимира Яворівського, Олеся Гончара.
Водночас, українська школа в Донецьку дуже швидко здобула популярність. Конкурс на одне місце був надзвичайно високим, привабливою особливістю навчального закладу стало поглиблене вивчення німецької та англійської мови. При школі почала діяти перша станиця ПЛАСТу в Донецьку, почалася робота різних громадських українських організацій Донецька.
Бібліотека школи поповнилася рідкісними виданнями з усього світу, які надсилали українські емігранти та меценати з України. Заклад отримав сучасну комп’ютерну техніку та магнітофони, які використовувалися під час навчального процесу.
Русифіковані чиновники позаочі називали 65 середню спеціалізовану школу Донецька «школою бандерівців» та намагалися усіляко завадити навчальному процесу. В 1994 році школу спробували закрити за нібито «порушення санітарних норм» та відсутність коштів для її утримання. Цинізм місцевих манкуртів від влади був найвищого ґатунку: адже паралельно вони провели місцевий референдум щодо надання російській мові статусу державної.
Батьки та колектив школи були вимушені звернутися до посольств всіх європейських країн, США та Канади з проханням вплинути на порушення права українців навчатися рідною мовою в Донецьку. Тоді до уваги ситуацію в Донецьку взяв Леонід Кучма як Президент України та прем’єр-міністр Юхим Звягільський, який швидко пообіцяв 30 мільярдів карбованців для школи.
Попри численні перешкоди, які створювало місцеве управління освіти 65 школі, вона наполегливо виконувала місію навчального закладу, в якому декомунізація відбувалася постійно, робота педагогічного колективу відзначалася надзвичайно високим рівнем, більше 90 відсотків учнів успішно складали іспити до вищих навчальних закладів України, а згодом - університетів Європи та США.
Десять років Леонід Громовий перебував на посаді директора Донецької гуманітарної школи № 65. Втім, весь цей час антиукраїнські сили не полишали спроб будь-яким чином його дискредитувати. Заздрісники та українофоби, яких на початку 2000-х років було в Донецьку чимало, не вгамовувалися. Міське управління освіти, очолюване на той час одіозним проросійським функціонером Валентином Лактіоновим, порушивши норми чинного законодавства, звільнило Леоніда Громового з посади директора школи № 65. Упродовж трьох років колишній директор був вимушений обстоювати своє чесне ім’я у судах міста Донецька. Проте, спроба вирішити справу в суді закінчилася безрезультатно. На посаду керівника школи почали призначати нових директорів, які змінювали один одного практично щороку. Унікальний педагогічний колектив почав розпадатися, чимало педагогів звільнилися під тиском нової адміністрації.
Батьки та педагоги української школи №65 в Донецьку створили Комітет на підтримку Леоніда Громового, однак ані місцева влада, ані високі кабінети в Києві не поспішали реагувати.
Вже після приходу до влади Президента Віктора Ющенка, напередодні призначення Януковича прем’єр-міністром України, Адміністрація президента України звернула нарешті увагу на долю звільненого директора української школи. Йому було призначено зустріч із Януковичем, але той разом із підлеглими, як і слід було очікувати, поставилися до справи поверхнево. Максимум, на що спромоглися тодішні урядовці, - дали доручення міському управлінню освіти працевлаштувати Леоніда Громового… звичайним вчителем до школи №13, яка «славилася» тим, що там були міцні традиції шанування всього радянського та нетерпимості до виявів української національної самосвідомості. За короткий час в школі була організована нова кампанія репресій проти Леоніда Громового, і він був вимушений піти на пенсію.
Директор першої української школи в Донецьку Леонід Громовий
Автор першої Концепції освіти в незалежній Україні, знавець 12 мов, педагог та інтелектуал виявився геть непотрібним для освіти Донецька. Попри те, що отримав пропозиції очолити різноманітні освітні проекти та установи за кордоном, він залишився у Донецьку, сподіваючись, що рано чи пізно його вміння та знання знадобляться Україні.
Показовим є те, що один з тих, хто організовував переслідування Леоніда Громового, начальник міського управління освіти Донецька Валентин Лактіонов лишився допомагати російським окупантам в якості «заступника міського голови Донецька». Вірний служака так званого «русского міра», звичайно, розраховував на величезну вдячність від своїх хазяїв за послідовну русифікаторську політику в Донецьку. Втім, «мгб» російських окупантів заарештувало Валентина Лактіонова за крадіжки гуманітарної допомоги з рф, які призначалися для аптек міста Донецька влітку 2016 року.
Школа №65, яку разом з Леонідом Громовим створювала в буквальному сенсі світова українська громада, була перетворена з спеціалізованої на звичайну школу. Під час російсько-української війни реактивний снаряд ГРАДа впав на будинок Леоніда Громового і він отримав поранення. За допомогою батьків та учнів він виїхав на Київщину. Після важкої хвороби та тривалого перебування у лікарнях він помер 28 вересня 2018 року та був похований у селі Любарці Київської області.
Біографія Леоніда Громового та його життєва боротьба – це яскрава ілюстрація того, в який спосіб колишні комуністи та поплічники радянського тоталітаризму чинили переслідування української освіти та культури на Донеччині, в який спосіб робили все можливе аби інноваційні освітні проєкти ставали заручниками місцевих функціонерів.
Обов’язок сучасників - памʼятати про український Донецьк і про тих подвижників, які всупереч всьому виховували гідних громадян і патріотів України. Патріотична спільнота сповнена віри в те, що в звільненому від рашистів Донецьку буде вулиця Леоніда Громового, а памʼять про нього житиме далі.