Сто років тому, під час чергової окупації України, — цього разу більшовицькою владою — було створено красивий міф про індустріальний радянський Донбас. Нібито саме «червоний режим» із нічого підняв занедбаний регіон та зробив промисловим центром срср. Але перші великі заводи, шахти, промислові містечка з’явилися саме завдяки підприємцям із Німеччини, Бельгії, Франції, Англії та інших країн Європи.
Як же все було насправді?
У XVIII столітті Російська імперія знищила Гетьманщину та Кримський престол, а також започаткувала колонізацію сходу України, запросивши туди німців. Так там виникли іноземні колонії.
У XIX столітті імперія вирішила заохотити іноземні інвестиції та запровадила монетарну політику, а закордонні підприємці доєдналися до своїх компатріотів, що вже проживали на територіях Донеччини та Луганщини.
Станом на початок XX століття у Катеринославській губернії проживало 80 тисяч німців, 50 тисяч греків, 15 тисяч поляків, 5 тисяч турків, близько тисячі французів та пів тисячі британців. Ця губернія простягалася від Кривого Рога до Луганська, від Дніпра до Маріуполя.
Донецьк – європейській слід
На початку XX століття Юзівка була жвавим поселенням. Майбутній центр промислового Донбасу заклав 1869-го року валлійський підприємець-новатор Джон Юз.
На момент заснування населяло Юзівку 164 людини. А в 1907-му – 32 тисячі осіб.
Містечко у той час вважалося глибокою провінцією. Імперська влада категорично відмовлялася визнати Юзівку містом аж до 1917 року.
Юз створив «Новоросійське товариство кам'яновугільного, залізного та рейкового виробництв», яке на початку XX століття стає лідером із виплавки сталі в Російській імперії. Сюди на престижну та високооплачувану роботу інженерами та майстрами їхали сотні валлійців, англійців, французів, бельгійців та німців.
Крім заводу у місті також працювали чотири шахти. Таким чином, створилося два великих прошарки населення — шахтарі та робітники заводу.
Англійськими поселенцями була створена промисловість Юзівки, яку більшовики «націоналізували» та модернізували. Валлійці електрифікували селище, проклали залізницю, що з'єднала заводи Юза із Харковом та Курськом, і звели заводи.
Бахмут слідами предків
Історія міста має глибоке коріння і веде відлік з 1571 року. Саме тоді на кордоні між Московською державою і Кримським ханством по річці Сіверський Донець були утворені прикордонні сторожі, на яких вели спостережну службу «севрюки» – козаки з Путивля й Рильська (прикордонних міст Сіверської України). У письмових джерелах згадується Бахмутська сторожа – шоста за рахунком з семи, розташована «усть Чорного Жеребца, от Святогорской сторожи полднище».
У 70-х роках XIX століття заповзятливий виходець із Пруссії Е.П. Фарке будує скляний, цвяхово-костильний, алебастровий і цегельний заводи.
З 1879 р. починають будуватися соляні шахти франко-бельгійським і франко-німецьким акціонерними товариствами.
У 1883 році французькі банкіри та підприємці заснували товариство з розробки солі. Отримавши дозвіл на роботу, скупили соляні рудники поблизу Бахмута та створили промислове підприємство з кам'яносоляними рудниками та солеварним заводом. Згодом підприємство стало одним із лідерів солевидобутку та найбільшим такого типу в Центральній і Східній Європі.
У 1885 році голландські промисловці на північній околиці Бахмута, у селищі Ступки, звели соляну копальню «Петро Великий».
Наприкінці XIX століття Бахмутські заводи братів Любицьких, Решетникова, Степанкова, Бадодіна давали більше 2,2 млн штук червоної цегли. Парові млини Трахтерова й Гінзбурга випускали до 30 тис. пудів борошна, алебастрові заводи Фарке і Новікова випускали продукції на 920 тис. рублів. Миловарний завод Лобасова виробляв 100 тис. пудів високоякісного мила, а пивоварною продукцією Адельмана в 20 тис. літрів можна було напоїти весь повіт. Видобуток солі на рудниках Летуновського, Фолькнера, Станкевича, Корді складав 6 млн пудів, на заводі Скараманга – 1,4 млн пудів. Місто стало великим торговельним центром, у ньому чотири рази на рік проходили Бахмутські ярмарки.
В історії заводу шампанських вин йдеться, що все починалося в ХІХ столітті завдяки Едмунду Фарке. Це був такий бахмутчанин німецького походження, інженер. Він започаткував великий промисел алебастру в ХІХ столітті. Відтак утворилися величезні, кілометрові підземні штольні.
Місто було засноване як фортеця, і зрештою місто було зруйноване як фортеця.
Дружківка. Слід французів та бельгійців
Місто Дружківка засноване ще в 1711 році. Називалося воно тоді Олексієво-Дружківка. Це було козацьке поселення, що поступово переросло в містечко.
На вигідне розташування, логістику, легкий доступ до сировини та дешеву робочу силу звернули увагу французи, які почали будувати в околицях Дружківки свій промисловий хаб. Французи будують тут чавуноливарний і сталеливарний завод, у 1894 році в Дружківці було задуто першу домну.
У другій половині XIX століття промисловців Бельгії надихнули успіхи французів на Донбасі, й вони викупили цукровий завод графів Борисовських. На його базі й заснували Торецький сталеливарний і механічний завод.
Мемрик та Михайлівка. Слід від менонітів
Села Мемрик та Михайлівка засновані німецькими менонітами. У 1885 році переселенці з Молочаєвських колоній (зараз це Запорізька область) викупили ці землі у двох панів. Тут оселилася 221 родина менонітів. Всього — 2147 осіб. Так виникла Мемрикська колонія з 10 сіл — у тому числі й Мемрик та Михайлівка.
Кожна родина переселенців отримала по 60 сотих землі. Люди займалися в основному сільським господарством, фермерством.
Переселенці засновували школи, лікарню, церкву.
У 1897 році в Михайлівці збудували млин, оснащений паровим котлом, потужним двигуном. Було облаштоване керосинове освітлення. Це були передові технології на той час.
Коли прийшли радянські окупанти, колонія сильно постраждала. Багатьох селян вбили, а їхню власність націоналізували. З початком Другої світової війни рештки німців — 96 родин — відправили до Казахстану у товарних вагонах без права повернення. У 1942 році в колонію повернулося 10 німців.
Краматорськ. Європейський слід
1868 – рік заснування Краматорська.
1875 року балтійський німець Едгар Едельман побудував перший завод, який виробляв алебастр, а також цеглу та черепицю.
1896 рік став доленосним в історії міста. Саме тоді швейцарець Конрад Ульріхович Гампер купив біля ст. Краматорської земельну ділянку, і його фірма «В. Фіцнер і К. Гампер» розпочала будівництво механічного заводу – нині Старокраматорського машинобудівного заводу (СКМЗ).
Заповзятливий промисловець не зупинився на досягнутому. У 1898 році за його ініціативи відбулася закладка доменної печі на заводі Товариства «В. Фіцнер і К. Гампер». Цей рік є роком заснування Краматорського металургійного заводу ім. Куйбишева.
Навесні 1899 року на базі заводу АТ «В.Фіцнер і К.Гампер» Конрад Гампер заснував «Краматорське металургійне Товариство» (КМТ), і в цьому ж році на Краматорському заводі введено в дію першу доменну піч.
На початку ХХ ст. завод Краматорського металургійного товариства був одним з найбільших металургійних та машинобудівних підприємств. Продукція, яку виробляв завод, двічі – у 1900 та 1910 рр., була відзначена найвищою нагородою «Гран-прі» на міжнародній виставці у Парижі (Франція).
Близько 1902 року поряд з селом Шабельківка Бельгійське анонімне товариство «Кринична на Дінці» налагодило випуск гончарних виробів.
До 1909 року належить перша відома згадка про Краматорське борошномельне товариство братів Шульц. У травні того ж року в Краматорську почала діяти міжміська телефонна станція.
Близько 1912 року поблизу Красноторки відкрито алебастровий завод. 1912 року «Анонімне товариство портландського цементу в Костянтинівці» почало будівництво цементного заводу «Пушка».
Фактично, європеєць Конрад Гампер визначив місту велику долю на багато десятиліть вперед.
Костянтинівка. Внесок бельгійців у розвиток
Історія населеного пункту починається з 1812 року, коли переселенець з Греції, поміщик Пантелеймон Номікосов засновує село Сантуринівку.
Історія змінюється в 1869 році, коли сюди прокладають залізницю.
У 1895 році бельгійські підприємці викупляють у сина Костянтина - Дмитра Номікосова землю вздовж річки Кривий Торець і засновують тут декілька підприємств.
У 1897 році бельгійські капіталісти звели керамічний завод «Торецьке товариство вогнетривких виробів» та залізопрокатний завод.
У Костянтинівці за п'ять років, з 1896 по 1900, бельгійські підприємці звели скляний, пляшковий, хімічний, дзеркальний і керамічний заводи.
У Костянтинівці почали випускати продукцію збудовані бельгійськими підприємцями керамічний та залізопрокатний (металургійний) заводи, а також пляшковий завод. Почав працювати завод майолікових виробів.
Бунге
Промислове місто, яке було засноване паралельно із відкриттям російсько-бельгійським металургійним товариством шахти «Бунге» у 1908 році.
В 1914 році на цій шахті вперше на Донбасі застосували відбійний молоток для видобутку вугілля.
Маріуполь
Місто заснували українські воїни-козаки ще в ХVI столітті як вартовий пост на березі річки Кальміус.
У 1778 році з грецьких, вірменських, грузинських і волоських поселень у Криму сюди рушили переселенці, яких депортував з Криму імперський уряд.
В місті також жили німці-меноніти, які шукали вільного від військової служби й сплати податків життя, євреї, італійці. Усі вони переважно займалися торгівлею, чому сприяло розташування міста на узбережжі Азовського моря та в гирлі річки Кальміус.
1897 рік вважається роком заснування заводу «Російський провіданс» і заводу «Нікополь-Маріупольського товариства». Перший будували бельгійці. Другий — американці: будівництвом керував американський інженер-конструктор Джуліан Кеннеді, тому завод був спроєктований за зразком високотехнологічних підприємств тогочасної Америки. З цього часу Маріуполь перетворюється на металургійний центр півдня України.
Американські інвестори в місті відкрили перші лікарні та парки. Бельгійці заснували тут кінематограф ще до того, як він з'явився в Києві.
У 1917 році Маріуполь захопили більшовики та об’єднали заводи «Нікополь Маріупольський» та «Російський Провіданс» в один завод імені Ілліча.
Нью-Йорк
Перші офіційні згадки про Нью-Йорк датуються 1859 роком. Німці-меноніти, які до того жили на острові Хортиця, викупили землі на лівому березі ріки Кривий Торець у графині Голіциної. Так на нові землі переселилися 244 німецькі сім’ї, а Нью-Йорк став центром семи німецьких колоній.
Селище Нью-Йорк було однією з найбагатших німецьких колоній. Тут проходила залізниця, працював готель, телеграф, аптеки, пожежне депо, школи, була навіть жіноча гімназія — одна з перших на території сходу України. Взимку на озері відкривали каток. Жило у Нью-Йорку менш як 7000 жителів. Практично всі вулиці Нью-Йорка були вимощені тротуарною цеглою.
У 1893 німецький підприємець Петер Дік заснував тут завод з виробництва будівельної цегли та черепиці.
У 1894 році німецький інженер Якоб Нібур відкрив завод з виробництва сільськогосподарських машин, який згодом став основою потужного машинобудівного заводу.
Далі — чавуноливарний завод Олів’є, майстерня з виробництва бричок та екіпажів Унрау, пекарня Редекопів, млини, олійниця та безліч інших підприємств, фабрик та заводів.
Слава про місцевий хліб та випічку розійшлася по всій Україні. Приїжджали навіть із Києва, аби скуштувати місцеву здобу.
На початку XX століття Нью-Йорк — заможне містечко, з високими європейськими стандартами, акуратно вимощеною тротуарною плиткою, величезним млином Ремпеля, книжковим магазином, кооперативним магазином Аарона Тіссена, а також готелем.
Однак через півстоліття цього вже не буде. 3 вересня 1941 року в усіх німецьких домах Нью-Йорка почувся стук у двері — німцям дали 24 години на збори. З собою дозволили взяти лише найнеобхідніше — документи і речі, не більше 16 кг на людину.
Пам’ять про справжнє виникнення промисловості Донеччини була стерта. Радянські пропагандисти заперечували присутність іноземців на сході та не могли визнати, що регіон став розвинутим завдяки іноземним капіталістам.
Але навіть знищивши документи чи пам’ятки, неможливо приховати правду, яка рано чи пізно завжди стає відомою світу.