У 1939 році передчуття великої війни вже висіло у повітрі. Всупереч домовленостям, досягнутим після І Світової, Німеччина повернула контроль над Рейнською демілітаризованою зоною. Захопила Австрію і «возз’єднала» частину Чехословаччини з Третім Райхом. Після того націлилась на Польщу.
В рамках підготовки до війни вона уклала дві важливі угоди з радянською державою. За Торговельним договором (19 серпня 1939) срср забезпечував нацистів сировиною та продовольством для захоплення Європи у 1939-1940 роках, за що отримував механізми, фабричні верстати, техніку тощо. Та, так званий Пакт Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939), яким нацисти та комуністи поділили сфери впливу у Східній Європі. І вже в вересні разом почали кампанію, яка поклала початок ІІ Світової війни.
Підписання радянським і німецьким міністрами закордонних справ В’ячеславом Молотовим і Йоахімом фон Ріббентропом угоди про ненапад і додаткового секретного протоколу до нього.
Фото з сайту https://www.ukrinform.ua
1 вересня 1939 року німецькі війська перетнули кордон Польщі. Переважаючими силами вони швидко просувалися на схід. Згідно домовленостей на світанку 17 вересня радянські війська також порушили радянсько-польський кордон і вступили на Західну Україну. 22 вересня більшовики зайняли Львів. Населення занепокоєно спостерігало за просуванням червоноармійців або «визволителів», як вони себе називали. Мешканців вразив «пролетарський» вигляд тієї армії: огидні, малі, косоокі; некультурний вигляд, навіть командного складу; простацькі рухи. Вдягнуті «в бурі шинелі, що нагадували, швидше, шмати до підлоги, ніж воєнні мундири».
Спільний парад німецьких і радянських військ у Бресті 22 вересня 1939 року.
Фото з сайту https://umoloda.kyiv.ua
Коли містом поповзли чутки про вбивства, людей охопив жах. Червоноармійці «полювали» на золоті та срібні годинники на ланцюжках – відбирали на вулицях, вривалися в квартири. Розстрілювали офіцерів польської армії і просто «підозрілих осіб». «З танків били до вікон». Руйнували житлові та нежитлові приміщення, спотворювали фасади.
Червоноармієць з жіночими годинниками на зап’ястях
Фото з сайту https://localhistory.org.ua
Квартирували радянських військовослужбовців та їх сім’ї у домівках львів’ян. Власники спостерігали, як «совєти» часто не могли дати собі ради із сантехнікою у ванних кімнатах, використовували її не за призначенням, псували». Дотепер у Львові пам’ятають, як більшовики приймали зубну пасту за їжу, а їхні жінки вдягали до театру нічні сорочки, вважаючи їх ошатним вбранням.
Такими словами львів’янка Мілена Рудницька описували більшовиків в своєму письмі: «Уявіть собі «еліту», якої товариські форми, щоденні звички, вся культура щоденного життя – стоїть на рівні африканських дикунів. […] треба їх вчити, як по-людськи жити, як митися, як вдягатися, як їсти, як сідати, як ходити, як знайомих на вулиці здоровити, і інших найпримітивніших засад культурної поведінки? […]В кімнаті сидять завсіди в шапці на голові, привітів на вулиці не знають, їсти не вміють (у Львові люди нарочно ходили до готелю Жоржа, де була головна харчівня большевицьких урядовців і покладалися зо сміху на вид їх поведінки за столом), – одним словом: менажерія (звіринець)».
Разом з варварською культурою «совєти» принесли на захід свою варварську політику. Утвердження тоталітарного режиму супроводжувалося націоналізацією підприємств, масовими репресіями і насильством. Вглиб срср примусово виселяли родини колишніх урядовців, політичних діячів, інтелігенції. Тюрми Львова були переповнені в’язнями. Місто примусово «очищали» від «ворожих елементів», а заодно від культурної, наукової, політичної еліти та нормального життя.
Жертви терору радянської влади. Фото з сайту https://www.dw.com/uk
Після розчленування Східної Європи Гітлер взявся за Бельгію, Голландію, Люксембург та Францію, а радянський союз – за Фінляндію. Сталін не вважав Фінляндію суверенною державою і наголошував, що незалежність країні «було надано». Крім того, він хотів відсунути кордони срср подалі від північної столиці росії – ленінграда (сьогодні санкт-петербург). 26 листопада 1939 року радянська сторона повідомила про обстріл свого прикордонного пункту фінами. Насправді москалі накрили артилерією власні позиції і використали це, як привід для початку війни.
Воєнна кампанія проти Фінляндії сприймалася радянським керівництвом, як прогулянка, і за задумом мала пройти так само легко, як і захоплення Польщі. Радянський союз мав перевагу у живій силі та техніці. На 1 млн. радянських військових приходилося 250 тис фінів, на 3000 радянських танків – 26 фінських, на 3800 літаків – 130 фінських суден. Але більшовики наштовхнулися на відчайдушний спротив. Фіни діяли організованими невеличкими загонами, які зненацька атакували радянські колони з тилу.
Фінський лижний загін.
Фото з сайту https://www.5.ua
Через брак боєприпасів та військової техніки армія Фінляндії активно використовувала пляшки із займистою сумішшю, яку прозвали «коктейлем Молотова». Сувора зима 1939-1940 рр. також допомогла дати відсіч противнику. Подекуди температура сягала -40℃. Радянська техніка не витримувала і ламалася, мастило замерзало, замерзали і червоноармійці, вдягнуті у літню форму. Врешті срср довелося відступити.
Замерзле тіло радянського солдата.
Фото з сайту https://babel.ua
Поразка у цій війні продемонструвала некомпетентність радянського командування. Прорахунки у стратегічному плануванні, неадекватна оцінка супротивника і його сил призвели до величезних втрат. Щоб продемонструвати Сталіну хоч якісь успіхи, генерали гнали своїх погано екіпірованих солдатів на потужні укріплення фінської оборони. Це коштувало срср близько 400 тисяч життів як раз напередодні кривавої і виснажливої війни з Німеччиною.
Вже в травні 1939 року Сталіну доповідали про підготовку нацистів до нападу на срср. Український військовий льотчик, начальник Головного розвідуправління Іван Проскуров подавав інформацію про плани Гітлера. У відповідь отримав ярлик дезінформатора і був репресований. Загалом у 1930-ті роки репресій зазнали понад 40 тисяч найдосвідченіших командирів армії. Замість того, щоб посилювати військо, Сталін утверджував свою владу, проводив «кадрові чистики». І це дорого коштувало Україні.
Іван Проскуров – уродженець села Мала Токмачка Запорізької області. Герой Радянського Союзу, льотчик, начальник Розвідувального управління.
Фото з сайту https://secrethistory.su
22 червня 1941 року в 3:30 ночі «шквал артилерійського вогню, град бомб обрушився на прикордонні застави і військові об’єкти, на фабрики і заводи, на мирні міста і села України». В той же день раптовими ударами по аеродромах було знищено майже 1200 радянських літаків. Нацисти, слідуючи плану «блискавичної війни», швидко просувалися вглиб території.
Вже 23 червня берлінське радіо повідомляло: «Німецькі війська на всій протяжності східного фронту ведуть успішні воєнні операції проти переважаючих за чисельністю радянських військ. […] Потім наша доблесна піхота перейшла у наступ і швидко, відповідно до планів нашого командування, просувається у глиб території Радянської Росії, змітаючи все на своєму шляху […] Російські війська у більшості знищені, або розсіяні і безладно відступають».
Наступ німецьких військ. 1941 рік. 
Новина про німецьке вторгнення приголомшила Сталіна. Він сподівався, що Гітлер не наважиться напасти на срср, поки воює з Англією, щоб не розпорошувати сили на два фронти. Але прорахувався. Більше тижня з початку вторгнення «вождь народів» відсиджувався в своєму кабінеті, намагаючись опанувати себе. А в той самий час на фронтах розгорталося пекло.
В перші дні війни на лінії Луцьк-Броди-Рівне відбулася найбільша танкова битва ІІ Світової війни. На вимогу директиви з москви «оточити і знищити» ворожі війська, червона армія почала контрнаступ. В ньому приймали участь 3000 радянських танків проти 800 німецьких машин. Але через відсутність прикриття з повітря (авіація знищена в перший день) та накази з москви, які віддавалися без урахування обстановки, війська зазнали нищівної поразки. Так, червона армія сповільнила темпи просування ворога, але сама лишилася майже без танків. З 3 тисяч машин вціліло близько 700 одиниць. Через те вже в перші дні вторгнення більшовики втратили не тільки можливість наступати, а й оборонятися.
Радянські танки йдуть в бій на лінії Луцьк-Броди-Рівне.
Слабо озброєні і погано керовані війська ставали жертвами численних ворожих котлів. За 3 тижні червона армія втратила 850 тис. солдат, близько 3.5 тис. літаків та понад 6 тис. танків. Німці за 3 тижні просунулися на 360-600 км і захопили Латвію, Литву, Білорусь, західну частину України та Молдови.
11 липня 1941 року німецька армія підійшла до Києва. На Житомирському шосе точилися тяжкі бої. Забезпечення радянських військ було настільки поганим, що подекуди солдати отримували наказ «Зброю добувати в бою». Відбивалися гранатами та пляшками з запалювальною сумішшю. Більшість військових загинули.
Врешті нацисти вирішили обійти оборонні рубежі червоноармійців і форсували Дніпро південніше Києва. Війська, які захищали столицю, опинилися в напівоточенні. Але з москви надійшов наказ утримувати місто до кінця. 17 вересня столицю повністю оточили. В тому котлі загинули і потрапили в полон понад 600 тисяч чоловік. Так за перші 6 місяців військових дій радянська держава втратила більшу частину своєї кадрової армії.
Радянські військові, які потрапили в полон в бою за Київ. 1941 рік.
Ціною сотень тисяч життів оборона Києва затримала просування німців і дала «совєтам» час на евакуацію української промисловості. В глиб срср було вивезено понад 550 великих підприємств. «Запоріжсталь» за 45 діб демонтували і вивезли, хоча територія заводу частково прострілювалася. В тилові райони відправили сільськогосподарську техніку, понад 2 млн тон зерна та 6 млн голів худоби. Все, що не могли вивезти, знищували. Так під час відходу радянських військ підірвано всі 9 генераторів Дніпровської ГЕС і центральну частину греблі – це майже 12 опор (німці греблю відбудували, а в 1943 знову підірвали під час свого відступу). Села поблизу греблі затопило.
Підірвана радянськими військами ДніпроГЕС. 18 серпня 1941 року.
Фото з сайту https://www.radiosvoboda.org
Така «евакуація» викликала гнітюче відчуття у населення, яке радянська влада кидала напризволяще. Особливо людей обурювало знищення продуктових запасів. Наприклад, більшовики спалили зернові елеватори в селищі Оленівка поблизу міста Сталіно (сьогодні – Донецьк). В самому місті підпалили зерно, яке не встигли вивезти. Влада могла б роздати його людям, натомість вирішила знищити. Також перед самим відступом в місті підірвали електропідстанцію та водопровід.
Евакуація промисловості залізничними составами. 1941 р.
Евакуація промисловості супроводжувалася розправами над «підозрілими елементами». Жертвами ставала політично активна інтелігенція, діячі освіти, в’язні радянських в’язниць, більшість з яких сиділи по політичним обвинуваченням. Органи НКВС (прим. – міністерство внутрішніх справ, яке займалося каральною діяльністю і репресіями) знищували в’язнів у Львові, Тернополі, Вінниці та інших містах. Жителі Сталіно ввечері 18-19 жовтня чули стрілянину поблизу міської в’язниці. «Зранку двері тюрми виявилися відчиненими, надворі не було знайдено жодної особи».
26 жовтня 1941 року німецькі війська зайняли місто. У дворі в’язниці вони знайшли 3 ями з тілами. Всього 207 трупів. «Смерть настала внаслідок вогнепальних поранень, ударів багнетами або прикладами. Серед замордованих були як чоловіки, так і жінки, частину яких, очевидно, заарештували за критику дій влади під час відступу або […] за «перешкоджання намірам здійснити (прим. – радянською владою) тактику випаленої землі».
Після німецької окупації , поряд з партизанським рухом, на Донеччині розгортається підпілля ОУН(б) (Організація українських націоналістів бандерівський напрямок). Перша група оунівців, в кількості 12 осіб, прибула з Дніпропетровська (місто Дніпро) в Маріуполь наприкінці жовтня 1941 року. І почала гуртувати навколо себе місцевих патріотів. У своїх звітах оунівці писали, що тут «народ бачить дві реальні сили: силу німецьку і силу більшовицьку… Зате української сили вони не бачать». Люди не знали як протистояти озброєним режимам. «Утім, від ідеї незалежної України місцевий загал не відмовлявся і був готовий допомогти».
Андрій Авраменко — один з керівників маріупольського центру ОУН(б), керівник маріупольської Просвіти.
Фото з сайту https://uk.wikipedia.org
До лав націоналістів долучалася місцева інтелігенція, здебільшого вчителі, лікарі, працівники культури, а також молодь. Мотивами вступу були не тільки патріотизм, а й розчарування у радянській владі. Голодомор 1932-1933 рр., розкуркулення, репресії 1930-х рр. лишили в населення болючі шрами.
Мережа ОУН(б) в області швидко розросталася. Маріупольський осередок згуртував близько 300 осіб, Краматорський – 120, Слов’янський – 80, Красноармійський (Покровський) – понад 50. В Сталіно функціонувала обласна організація оунівців. Конспіративні опорні пункти (місця, де націоналісти могли переховуватися) та явочні квартири діяли в Авдіївці, Артемівську (Бахмут), Волновасі, Горлівці, Краматорську, Костянтинівці, Макіївці, Ясинуватій тощо.
Одна з таких явочних квартир знаходилася в самому Сталіно на овочевій базі станції Рутченково (Кіровський район міста Донецька). Паролем була фраза: «Чи можна дістати у вас кавунів?» відповідь «Та які ж тепер кавуни?» або «Ні, тільки Євангелія». В Горлівці явочна квартира була в магазині. Пароль: «Чи багато у вас хлібу?» відповідь «П’ять пудів».
Оунівці займалися поширенням української пропаганди серед місцевого населення, з метою підготовки народу до боротьби з тоталітарними режимами – нацистським і більшовицьким. Для цього в містах відкривалися численні «Просвіти». В Маріуполі видавалася «Маріупольська газета», в Мар’їнському районі виходила україномовна газета «Плуг», в Горлівці – газета «Український Донбас» тощо. Націоналісти намагалися зайняти ключові позиції в видавництвах, освітніх закладах, поліції тощо і взяти їх під свій контроль.
Для майбутнього збройного протистояння німцям і більшовикам Маріупольський осередок закупив зброю в румунських солдатів. В містах Волновасі, Кам’янці, Комсомольську створено склади військової амуніції та зброї. Її допомагали збирати поліцаї, залучені до націоналістичної діяльності.
Спочатку нацисти лояльно ставилися до діяльності націоналістів через їхню різко виражену антирадянську позицію. Окупанти сподівалися використати ОУН в своїх цілях. Але поширення ідеї створення незалежної України йшла врозріз з планами нацистів. Тому оунівців почали переслідувати. Спочатку німці, а потім «совєти» після повернення в 1943 р.
Колона німецьких військ рухається в напрямку москви. 1941 рік.
На кінець 1941 року майже вся територія України була окупована німецькими військами. З червня вони просунулися на 900-1200 км і прямували на москву. Нацисти кількісно і якісно перевищували червону армію. Проти 1.9 млн німецьких солдатів виступали 1.25 млн радянських, проти 1700 німецьких танків – 990 радянських машин, 1390 німецьким літакам давали відсіч 677 більшовицьких. Наступ на столицю срср, як завжди, зупиняли тілами. В битві за москву загинуло близько мільйона червоноармійців. В грудні 1941 року німецький наступ сповільнився, а співвідношення сил поступово почало мінятися на користь срср.
Цьому сприяла не тільки виснаженість німецької армії, а й допомога західних союзників. 1 жовтня 1941 року радянский союз підписав угоду з США та Великою Британією про постачання срср озброєння та продовольства. У 1942 році, власне, розпочався американський ленд-ліз. До срср стала надходити не тільки військова техніка, а й необхідна радянській промисловості сировина.
Американські вантажівки готують до відправлення в срср.
Фото з сайту https://localhistory.org.ua
Всі підприємства країни працювали на задоволення потреб фронту. Робочій день було збільшено до 11 годин, відпустки скасовано, робітників, селян і службовців закріплено за робочими місцями. Самовільне залишення робочого місця каралося ув’язненням, як дезертирство – від 5 до 8 років. На промислових підприємствах працювали жінки і підлітки, які прийшли на заміну мобілізованим чоловікам. Допомога союзників та мобілізація всіх сил країни дали результати. Кількість радянської військової техніки поступово зростала.
Натхненний «успіхом» під москвою Сталін наказав червоній армії наступати. Знекровлені, стомлені війська почали контрнаступ на різних ділянках фронту. Плани цих наступальних операцій не відзначалися продуманістю та послідовністю. Забезпечення військ теж було вкрай поганим. 12 травня 1942 року червона армія пішла на Харків, де наштовхнулася на сильний опір. Замість наказу зайняти оборону, з москви надійшла вимога продовжити наступ. Через те в німецькому котлі опинилися 240 тисяч солдат.
Поранені червоноармійці, які потрапили в полон під Харковом. 1942 рік.
Зміни на фронті на користь радянських військ намітилися лише в середині 1942 року. Завдяки допомозі західних союзників срср зумів налагодити випуск необхідної зброї та військової техніки. К липню 1942 року більшовики почали кількісно переважати німецьку армію. Проти 1 млн німецьких солдат виступали 1.1 млн радянських бійців, проти 675 німецьких танків – 1463 радянських, на 1216 німецьких літаків приходилося 1350 радянських суден. 7 липня 1942 року почалася Сталінградська битва, яка ознаменувала корінний перелом у війні. З неї почалося звільнення України від нацистів. В ході наступальної операції в оточення потрапили 330 тис німців.
23 серпня 1943 року почався штурм Харкова. 8 вересня більшовики зайшли у Сталіно, 21 вересня – в Чернігів, 23 вересня – в Полтаву. У другій половині вересня 1943 року – дійшли до Дніпра. Форсування такої великої річки є складним маневром, але Сталін вимагав взяти Київ до 7 листопада – річниці Жовтневого перевороту. Через те підготовка до переправи відбувалася поспіхом, що призвело до великих, невиправданих втрат.
Форсування Дніпра радянськими солдатами. 1943 рік.
В боях за Київ загинуло близько 240 тис солдат. В ріку кидали тисячі людей. Протилежного берега діставалися десятки з них. Під час форсування Дніпра радянська армія втратила більшу частину протитанкової зброї, яку готувала для цієї операції. Для поповнення рідіючих військ з навколишніх сіл терміново мобілізовували підлітків 16-17 років. Без належної екіпіровки, іноді навіть без зброї, їх кидали на німецькі кулемети. За спинами мобілізованих стояли «заградотряди». Так, на думку радянського керівництва, діти спокутували «провину [за перебування в] окупації». Бої за Київ були настільки кривавими, що земля буквально вкрилася трупами. Похоронні бригади не справлялися, жителів навколишніх поселень залучали до риття могил. 6 листопада 1943 року о 4 ранку місто все таки повернули під радянський контроль.
Червона армія йде по розбомбленому Хрещатику. 1943 рік.
В жовтні 1944 року радянська влада відновила свою присутність на всій території України. В ніч з 6 на 7 травня у французькому місті Реймс 1945 року Німеччина підписала Акт про капітуляцію і радянсько-німецька війна закінчилася. 8 травня о дев’ятій годині ранку за Вашингтоном союзники офіційно оголосили про перемогу над нацизмом.
А вранці того ж дня надійшла телеграма від Сталіна, який категорично виступив проти підписання документу. Він вважав, що світ повинен дізнатися про перемогу із захопленого Червоною армією Берліну, а не звільненого союзниками Реймсу. Сталін хотів зробити роль срср у перемозі визначальною.
Союзники на вимогу «вождя» погодилися провести підписання повторної капітуляції в Берліні. Вночі 8 травня у передмісті Берліна Карлсгорсті відбулася ратифікація документа підписаного в Реймсі. За московським часом вже настало 9 травня і саме цю дату срср призначив святом перемоги.
Велика інтенсивність бойових дій та сталінська тактика «закидування противника тілами» стали причиною величезних втрат та численних каліцтв солдат. З фронту поверталися поранені люди. Дотепер достеменно не відома їхня кількість. За різними підрахунками в Україні налічувалося до півмільйона скалічених військових. Радянська влада не була готова до таких викликів. В країні панував хаос. Лікарні були знищені та пограбовані нацистами, персоналу не вистачало. Хворі лежали в приміщеннях без вікон. Ліків не було. Щоб отримати бодай якесь лікування бійці мали принести з собою вату та бинти.
Протезна промисловість майже не працювала. В Сталіно діяла одна протезна майстерня, яка через брак сировини за 1944 рік виготовила лише 20 протезів при потребі в 838 шт. Але й самі вироби були низької якості. Виробництво протезів по всій країні носило кустарний характер. Заміри не проводилися, все виготовлялося «на око». Це при тому, що відхилення в 2 мм робить носіння протезу нестерпним. Вони стирали інвалідам кінцівки до кривавих ран, але державу це не хвилювало. Маєш протез, значить можеш йти працювати. В такий спосіб срср «вирішив» матеріальне забезпечення людей, скалічених радянською владою.
На думку керівництва, держава і так платила їм велику пенсію – 150 рублів. Для порівняння, інваліди громадянської війни 1917-1922 рр. та червоні партизани отримували по 25 руб. Для розуміння рівня «турботи» достатньо подивитися на ціни. В листопаді 1943 року в місті Сталіно кілограм борошна коштував – 96 руб, картоплі – 60 руб, свинини – 600 руб, вершкового масла – 750 руб, а літр молока – 60 руб. Ціни на одяг сягали астрономічних значень: чоловічі калоші – 2000 руб, костюм вовняний – 9000 руб. «Американських подарунків» (гуманітарної допомоги) вистачало не всім та й ту частково розкрадали.
«Невідомий» малюнок Генадія Доброва. 1974 рік.
В народі інвалідів, які втратили всі кінцівки прозвали «самоварами»
В 1946 році почався повоєнний голод. Утримувати велику кількість інвалідів стало ще важче. Держава зобов’язала працевлаштувати 100% всіх інвалідів, навіть паралітиків і лежачих. Будинки інвалідів перевели на самозабезпечення. Держава видавала їм борошно, олію та іноді солодощі. Все інше вони мали виростити на виділених їм земельних ділянках. За задумом радянського керівництва землю мав обробляти персонал будинків та їх підопічні. В Сталінській області в одному з таких закладів на утриманні знаходились 16 інвалідів: 4 без ніг, а 3 паралізовані. Яким чином вони мали обробляти присадибні ділянки держава замовчувала.
Через те скалічені війною люди жебракували у великих містах срср, щоб хоч якось забезпечити своє існування. Вони були живим нагадуванням страшної ціни, яку радянське керівництво віддало за «перемогу». Інваліди не вписувалися в красиву картинку «вєлікой побєди» яку почала поширювати пропаганда. Фронтовики не любили згадувати війну, бо нічого великого та героїчного у ній не було. Лише смерть, голод та грабежі. Жорстокість радянських військових до цивільних не поступалася, а подекуди й перевершувала дії нацистів.
Всі пам’ятали як радянська росія на передодні війни загравала з ворогом. Високопосадовці попри численні попередження проґавили підготовку до війни. Вище військове керівництво бездарно спланувало стратегію, яка призвела до того, що солдат ешелонами кидали до м’ясорубки.
Пам’ятали і про спільний штурм російсько-німецькими військами Брестської фортеці, розшматування Польщі між Гітлером та Сталіним. Ця ганьба відзначалася нацистами та рашистами спільним парадом у Брест-Литовську.
Через те у 1948 році святкування дня перемоги скасували. Його відновлять лише через 17 років у 1965, коли пам’ять про страшні події тих днів затуманиться. У 1949 році радянська влада вивезла інвалідів з великих міст у відділені райони країни. Щоб вони не муляли очі і не руйнували міфи про мудре сталінське керівництво та непоборну червону армію.
Інвалід в місті.
Друга Світова війна стала страшною трагедією людства і дуже дорого коштувала Україні. Бездарне керування військами, небажання рахувати людські втрати та тактика «м’ясних штурмів» забрала мільйони життів українців.
Радянська пропаганда навмисно спотворила пам’ять про цю війну. Протистояння з Німеччиною отримало назву вітчизняної війни і ніколи не розглядалося в контексті ІІ Світової. Інакше тоді довелося б говорити про змову з нацистами, розчленування Польщі, ганебний напад на фінів та інші людожерські плани.
Якби в срср зберегли пам’ять про війну та зробили правильні висновки, сьогодні ми б не чули від москалів «можем повторіть». Сьогодні ми ведемо війну за власну свободу, за незалежність нашої України і дається вона нам великою ціною.
Одного дня ми переможемо, і в цій ейфорії нам в жодному разі не можна повторити помилок совєтов. Не можна забути, скільки крові пролито за нашу землю, бо ті, хто забуває уроки минулого, змушені їх повторювати.
Головний спеціаліст держархіву області Олена Буценко