Два роки тому, 23 листопада 2021 року, у селі Сонячне Волноваського району громада відкрила пам'ятник «Два журавлі» в рамках обласного проєкту «Дві Батьківщини: степи і гори».
Пам'ятну скульптуру виготовили у вигляді двох журавлів, що здіймаються у небо. Цю ковану композицію підготували до 70-ї річниці примусового переселення з українських етнічних територій на Закерзонні, що тепер у складі Польщі. Внаслідок угоди, укладеної в Любліні 9 вересня 1944 року про «взаємний обмін населенням», зокрема, до Сонячного на Донеччину переселили понад сотню родин із села Рябе, яке на той час було у складі Польської Республіки. Натомість поляків силоміць змусили залишити територію України. Завершився цей процес переселення народів у 1951 році.
2021 року у Сонячному приступили до спорудження пам'ятника «Два журавлі». Серед активістів була Інна Войтенка, вчителька української мови та літератури. Саме про монумент, який у селі називають «Журавлі», ми поговорили з педагогинею, яка через окупацію Сонячного виїхала на Волинь.
- Пані Інно, чому саме цій події ви вирішили присвятити пам'ятник?
- Взагалі то ідея виникла у керівника нашої громади Олексія Михайловича Улитича. Це він запропонував створити монумент у селі і таким чином увічнити пам’ять жертв депортації 1944-1951 років. Ми, як ніхто, знаємо про цю сторінку історії, адже в нашому селі наприкінці сорокових років минулого століття з'явилися так би мовити прибулі люди. За сталінських часів місцеві називали їх «бандерівцями» та «западенцями», бо ті розмовляли українською та дотримувались своїх традицій. Це вже тепер ми можемо називати це так зване «переселення» справжнім терміном - депортацією. Адже уродженці карпатських гір не з власної волі виїхали з землі своїх предків.
- Як виникла назва пам'ятника?
- Нас, активістів, які згуртувались навколо цієї ідеї, зібралось десь чоловік 25. Ми розглянули різні варіанти майбутньої скульптури, врешті зупинились на «Журавлях». Чому саме ця птаха? Тому що вона вилітає у вирій і завжди повертається додому. Ми хотіли провести таку паралель - наші лемки так би мовити вилетіли з гнізда з карпатських гір і осіли тут, на землі Донеччини.
Ми наполягали саме на кованій скульптурі, майстра знайшли у Маріуполі. Після того взялися за благоустрій довкола пам'ятника. Бруківку придбали за кошти спонсорів, а укладкою займались власноруч.
Після того, як узгодили концепцію монумента, ми почали працювати над сценарієм відкриття пам'ятника. Оскільки ми упорядковували територію самотужки, то, буду відвертою, ми не встигали до вересня. Чому саме цього місяця? Тому що у другу неділю вересня на державному рівні вшановують роковини депортації – примусового переселення українців із Польщі та поляків з України. Саме 9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про «взаємний обмін населенням».
Тож, цей захід змогли провести у листопаді.
- Проєкт "Дві Батьківщини: степи і гори" - це спільна робота Донецької обласної державної адміністрації і місцевої громади. Як вам вдалося зацікавити своєю ідеєю посадовців ОДА?
- Почнімо з того, що ми навіть не знали, як подаватись на отой ґрант і як провести презентацію цього проєкту. Тож ми особливо тісно співпрацювали з Тетяною Тюріною, яка допомагала нам в усьому.
Слова Інни підтвердила тодішня очільниця управління інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Донецької обласної державної адміністрації Тетяна Тюріна. Від вересня цього року - спікер Антимонопольного комітету України.
- Пані Тетяно, як ви пристали на пропозицію активістів Сонячного та його мешканців щодо пам’ятника «Журавлі»?
- Перша зустріч - здається, це був 2018-й рік - якоюсь трохи «розгубленою» була. До сільради прийшло чимало і самих депортованих, і їхніх нащадків, але от говорити начебто і ні про що було. І тоді я запитала: «А що ви співаєте в родинному колі?». І тут почалося. Це було щось неймовірне! Таких пісень я ніколи не чула. Кожна з них - епічна оповідь: про кохання, розпач, щастя, біль, життя і смерть. Я зрозуміла, що натрапила на окремий культурний пласт: ті пісні висмикнули з корінням, з людьми, і там їх більше немає. Тут - вони незнані, і житимуть лише доти, доки живуть люди.
Тоді і народилася ідея увічнити пам'ять про жертв депортації меморіалом. Наше управління проводило конкурс громадських проєктів, і я розповіла про нього активістам і активісткам із Сонячного. Але - зізнаюся - попередила, що відбір буде жорстким: якщо це буде щось на кшталт цвинтарної плити, то фінансування не буде. І я дуже вдячна місцевим (хай вибачать мене, що так узагальнюю, але на те є причини. Після Перемоги назву кожного поіменно). Вдячна за те, що вони довго й наполегливо шукали ідею, символ.
На момент відкриття пам'ятника жертвам депортації у селі проживало 11 свідків тієї події. На цей захід прийшов один з них, Михайло Жуковський, герой документальної стрічки, знятої за підтримки Донецької ОДА. У селі кажуть, його підкосила велика війна в Україні. Він помер далеко від своєї Батьківщини.
