9 листопада виповнюється 50 років від дня заснування Української Гельсінської групи (УГГ) — першої легальної правозахисної організації в радянській Україні, яка відкрито кинула виклик тоталітарній системі Кремля. Створення УГГ у 1976 році стало поворотним моментом в історії українського національно-визвольного руху, адже дисиденти трансформували підпільну боротьбу за незалежність у легальну правозахисну діяльність, спираючись на міжнародне право.
9 листопада 1976 року український письменник і філософ Микола Руденко оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, а до складу засновників увійшли 10 відважних діячів, серед яких Микола Руденко як керівник, Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Ніна Строката-Караванська та Олекса Тихий. Головною метою групи було ознайомлення української громадськості із Загальною декларацією прав людини ООН та моніторинг виконання радянським союзом гуманітарних статей Гельсінського акта. Члени групи збирали докази порушень прав людини в УРСР: факти політичних репресій, релігійних переслідувань, русифікації та незаконних ув’язнень. Ці документи та меморандуми таємно передавалися за кордон іноземним урядам і західній пресі, розриваючи залізну завісу правдою про радянські табори.
Реакція кдб була миттєвою та жорстокою, адже вже в день заснування групи помешкання Руденка закидали камінням, поранивши Оксану Мешко, а згодом проти членів УГГ розпочалися масові зачистки.
Радянські суди виносили максимальні терміни ув’язнення за статтями про «антирадянську агітацію та пропаганду», відправивши Миколу Руденка та Олексу Тихого на 12 та 15 років таборів і заслання відповідно. Загалом через тюрми, заслання та примусову каральну психіатрію пройшла 41 особа з УГГ, а в таборах загинули такі видатні члени групи, як Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко. Попри арешти лідерів, організація не припинила існування, бо на зміну засудженим приходили нові правозахисники.
Зусилля дисидентів минулого не були марними, і у 1988 році вони відновили діяльність, трансформувавши групу в Українську Гельсінську спілку (УГС) під керівництвом Левка Лук’яненка, яка стала фундаментом для здобуття незалежності у 1991 році.
Сьогодні спадкоємицею цих традицій є Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ), яка веде юридичну боротьбу на міжнародній арені, доводячи, що розпочата пів століття тому битва за волю та людську гідність триває, а український народ знову демонструє таку ж незламність перед обличчям тоталітарного ворога.
Проводячи паралель із теперішнім часом, стає очевидним, що сутність кремлівського режиму за пів століття абсолютно не змінилася, адже росія й сьогодні використовує ті самі методи репресій та терору. Як і в 1976 році, коли дисиденти фіксували злочини срср проти власного народу, сьогодні українські правозахисники документують масові порушення прав людини, політичні судилища над українцями на окупованих територіях та криваві воєнні злочини російської армії. Тоді срср намагався задушити українську ідентичність русифікацією та ГУЛАГом, а тепер сучасна росія прагне знищити Україну, знову протиставляючи себе всьому цивілізованому світу та міжнародному праву.