Мудрі люди кажуть: немає народу без історії та культури. Ніхто не стане сперечатися, що Донеччина завжди славилася своєю багатогранною і цілком унікальною культурною спадщиною. Вона позначаться на всіх сферах життя, веде до збагачення суспільства взагалі та й нашого регіону, зокрема.
Ім’я Володимира Івановича Немировича-Данченка – одне з тих, що навіки закарбовані в історію світової культури. Разом з Костянтином Сергійовичем Станіславським він зробив справжній переворот у театральній справі і на довгі роки став взірцем для акторів і режисерів всього світу.
Володимир Немирович-Данченко народився в Грузії, батько його був українцем, мати – вірменкою. У Тифлісі Володимир Іванович провів усе своє дитинство, аж до закінчення гімназії. А потім все життя прожив у Москві. І все ж таки доля звела його з Україною.
У 28 років Володимир одружився. Його обраницею стала красуня Катерина Бантиш, яка була дочкою одного з найвідоміших у XIX столітті діячів народної освіти Миколи Корфа, садиба якого знаходилась у Катеринославській губернії, у селі Нескучне. Сьогодні це Великоновосілкі́вський район.
Садибний будинок був не тільки місцем, де жила сім'я барона Корфа, а і його творчою лабораторією. Тут він писав свої педагогічні праці, проводив з'їзди вчителів. Микола Корф був не просто організатором початкових шкіл Олександрівського повіту. Це був учений-педагог, який стояв на рівні досягнень європейської і світової науки свого часу.
З 1887 року і аж до революції 1917 сім’я володимира і Катерини Немировичів-Данченків кожного літа приїздила до Нескучного. Тут Володимир Іванович написав багато своїх літературних творів (зокрема, п’єс), тут задумав театральну реформу, звідси влітку 1897 року надіслав Станіславському запрошення на їх історичну зустріч, яка поклала початок створенню Московського художнього театру, тут готувався до нових театральних сезонів.
За цей час він прикипів душею до наших донецьких степів, зріднився з селом і його людьми. І коли вже в 1930-ті роки до нього в Москві прийшов зі своєю п’єсою молодий український драматург О. Корнійчук і перед початком читання попередив, що «це на українській», Володимир Іванович відповів: «Читайте, я все зрозумію. Я ж Данченко». А сам написав через рік про цю зустріч: «Коли він почав читати … полились мені в душу такі рідні моєму вухові слова, інтонації, звуки української мови…»
Нескучне теж не забуло свого славного мешканця. Тепер тут діє меморіальний музей-садиба Володимира Немировича-Данченка та Михайла Корфа. Музей активний, з тих, що завжди тримає свої двері відчиненими і для дорослих, і для дітей.
Тепер у славетній садибі лунають звуки вальсу, який на початку минулого століття композитор Олександр Асланов присвятив дружині Володимира Немировича-Данченко Катерині.
Їх шлюб тривав понад півстоліття. Як писали біографи Немировича-Данченко про Катерину Миколаївну, «її веселого духу, теплої поваги до турбот чоловіка, жіночої довіри до його волі і рівної, без страдництва, витримки вистачило обом на все життя…».
Ноти вальсу «Ніч в Алупці» з автографом Катерини Миколаївни зберігаються в музеї. А відтепер, завдячуючи нашим проекту Українського кризового медіа-центру «Музей відкрито на ремонт», кожен відвідувач музею має змогу насолоджуватися чарівними звуками. Це стало можливим завдяки талановитому сучасному музиканту і композитору Антону Дегтярьову, який виконав і записав вальс для музею.
Про чудову мелодію, про видатного діяча світової культури і його вірну дружину, про самовіданного педагога Миколу Корфа, що практично створив сучасну систему освіти, ще раз нагадала читачам «Вістей Донбасу» генеральний директор Донецького обласного краєзнавчого музею Світлана Глушко. До речі Світлана Миколаївна - сама випускниця і золота медалістка Нескучненської школи.
- Донеччина володіє унікальною культурною і історичною спадщиною, що, безумовно, дуже важливо для нинішнього і майбутнього покоління, - говорить Світлана Глушко. - Яка гордість наповнює душу за наш край! Ми мусимо знати і берегти наші цінності. Така спільна праця і є культурою, яка робить з нас гідних особистостей та відповідальних громадян.
