Тетяна Телюк - педагог-організатор Української загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №12 Селидівської міської ради Донецької областю. Вона героїня рубрики "Ми є. Були. І будем ми!" від управління сім’ї, молоді та масових заходів національно-патріотичного виховання облдержадміністрації, яке збирає історії успішного досвіду донеччан-патріотів. Нижче пропонуємо вашій увазі матеріал управління:
«Українськ - це міні Україна!» - так говорила Тетяна, мотивуючи своїх учнів з 2018 року. Саме цього року вона з 4 учнями перемогла в першому всеукраїнському проєкті і зрозуміла, що в їх силах змінити життя мешканців міста на краще. «Діти стали спікерами, які вчать не тільки своїх однолітків, молодших учнів, а ще й місцевих жителів. Ми так захопилися активізацією наших людей, що за 2018-2019 рік у вільний час провели разом з дітьми понад 100 заходів з тем «Протидії торгівлі людьми», «Фінансової грамотності», «Бізнес-ігри», «Сортування відходів» та інших.
Тетяна стала чарівником для підлітків та їх бажань. «Дуже круто, що підлітки вірять у свої ідеї, мені подобалось, що вони просто сказали свої думки у голос, а я їх в цьому підтримала, ми все розпланували, визначили відповідальних і виконали. Скажу чесно, зовнішньо я була впевнена, а вдома - продумувала кожний крок, бо сама не знала, як то робити. Наприклад ми вперше з дітьми організували «Фестиваль на день вишиванки 2018», під'єднали всіх учнів школи, батьків, запалили їх, об’єднали під час тренінгів. Тоді я відчувала, що ми стали великою родиною і нас об’єднала ідея створення цього фестивалю. Він дійсно вийшов класним, ми вперше показали в парку фільм «Червона рута» і почули від мешканців аплодисменти і пропозицію, що вони хотіли б частіше приходити в парк і дивитися мультфільми. Так, це була незабутня атмосфера. Ціле літо ввечері, в кожну суботу ми з дітьми приходили до парку і включали мультфільми, звичайно на апаратурі, яку виграли для мобільного молодіжного центру, - згадує вона. - Не знаю, чому я усім цим почала займатися, маю на увазі, волонтерською діяльністю, адже коли ти вкладаєш свій особистий час, то воно так і є. Це моє рідне місто, моя рідна школа, я завжди була активісткою від школи і після Бахмутського музичного училища прийшла працювати в рідну школу як вчитель музики. Так вже вийшло, що ще з часів школи, бувши ученицею, я тримала в своїй голові бачення активного життя в школі, і у 2012 році захотіла це втілити. З того часу ставало більше про активних дітей, які хочуть брати участь в шкільних заходах. Неймовірно! Так я кажу, коли передивляюсь відео з виступів. І це ми таке робили…»
Тетяна навчалась на заочному відділенні в Донецькій музичній академії до 2017 року, за своїми життєвими обставинами вона не змогла перевестись в інший заклад і продовжила навчання там. «Кожна сесія була для мене боротьбою з проросійськими викладачами, несправедливістю. Людей на вулицях було мало, екзамени проходили під стрільбу, іноді під час сирен бігла пустою вулицею Артема додому до бабусі, в якої жила і молилась, бо над головою свистіло, російські військові з окупантами їздили на своїх машинах, зупинялися і стріляли, і знову їхали. Мій професор Добровольський Павло Григорович був єдиною часткою України для мене, наш батько студентів. Його не стало в грудні місяці перед повномасштабним вторгненням росії в Україну. Він дуже пишався тим, що ми робили з дітьми. Він в мене вірив, як ніхто інший».
Ще тоді бувши студенткою, яка влаштовувала концерти та активізовувала дітей, Тетяна не знала про волонтерський шлях. «Можливо я зробила б більше, якби дізналася, що в моїх силах більше ніж я тоді думала. Тоді я робила звичайну для себе справу, я займалася тим, що мені подобається».
Тільки у 2018 році вона зрозуміла, що весь цей час була волонтером. Завдяки участі в проєктах вони з дітьми побували в Києві, перейняли досвід в німецько-українській школі, познайомились з генеральним директором компанії БОШ, який став найбільшим мотиватором для дітей. А співробітники компанії пишались, та дивувались, що учні з прифронтового маленького міста, такі активні, надихаючі на благодійні справи, ідейні, не втратили жагу до розвитку своєї школи та міста.
«Ми навчились самі заробляти на свої ідеї, об’єднувати підприємців, громадські організації та владу міста. Зібрали 60 000 гривень на краундфандинговій платформі для створення шкільного телебачення та на той час розв'язання проблеми з купою гілок, які лежали біля школи. Ми створювали ідею, а потім йшли, вигадуючи, як розв'язувати проблеми, які зустрічаються на шляху. Потім ми перестали брати участь в проєктах, бо все, що нам було необхідно в нас вже було, то ж ми продовжили втілювати свої ідеї. Провести з ученицею «Школу успіху» для 30 підлітків нашої громади? Ок! Назбирали 30 000 грн проводячи марафони, записуючи відео, співпрацюючи з місцевою швейною фабрикою, знову з компанією БОШ, підприємцями. До нас навіть приїздив справжній співак, бо ми наважились і написали йому. Ми самі оплачували дорогу спікерам з усієї України та навіть з-за кордону. То ж квест - втілити проєкт за 3 місяці зроблено».
У 2020 році в Тетяни народилась донечка, потім прийшов коронавірус, і коли вона знов почала мріяти, втілювати проєкти з підлітками - почалося вторгнення росії.
«Я пам’ятаю той момент, ми вже виграли два грантових проєкти для муралів та створення парку в місті, я ще захворіла на корону і проводила онлайн зустріч з творчими людьми громади, за нашим проєктом, я не вірила, що буде вторгнення…. 24 лютого змінило все моє життя, все, що я любила робити. Всі мої спогади минулого життя залишились буквально на фотографіях та відео. Тепер я відчувала, що я потрібна, ця хвиля допомоги…. я реально не знала, як я можу допомогти, сидячи з малою дитиною. Але ми організували штаб для збору речей, я інтуїтивно виставляла оголошення в Інстаграмі та Фейсбуку, ми звичайно співпрацювали з владою, тобто, я прямо писала в телеграмі, що робити, чим допомогти. Потім мені почали писати наші випускники, навіть мої однолітки, що вони відчувають, що хочуть допомагати, хочуть бути волонтерами. Ми створили групу волонтерів з 20 людей, але наша допомога була нікому не потрібна. Бо вся координаційна допомога була в Селидове, не було бензину туди постійно їздити, знаходились люди, які допомагали, але в Селидовому біло достатньо рук, то ж ми самі шукали собі роботу...»
Тетяна ніколи б не подумала, що коли-небудь поїде з міста, але 10 березня її чоловік поїхав на військові навчання, він є офіцер в запасі, і за останні 4 тижні без нього, Тетяна зрозуміла, що морально не витримує: «Поїхав мій чоловік, з ним було не страшно, без нього з донькою я розуміла, що не витримаю, якщо з нею щось станеться. Я помирала кожен день у своїй голові, вранці вставала героєм, тримаючись, а ввечері уявляла різні нехороші картини, тоді ще стало відомо про Бучу, і це стало останньою крапкою. Прийняла рішення виїхати в Німеччину на два місяці, але вже пройшов рік. Сиві волосинки, тільки зараз я більш-менш починаю щось планувати. Я досі не можу почати жити нормально, бо люди в моїй рідній країні змушені жити в тих умовах. Я розумію, що то є психологічний блок, я виню себе, що в безпеці, але це був мій вибір і вважаю його на 100% вірним…. »
Того ресурсу, який був в Тетяни, живучі в своєму місті, в Німеччині вона не відчувала. Вона не знала, як може допомогти. Вона вийшла працювати на пів ставки до школи. Частину із зарплатні кожен місяць пересилає на декілька організацій, які збирають допомогу. Так вже вийшло, що два літніх місяці вона за проханням німців пропрацювала з українськими дітьми з Маріуполю. Щоб якось відволікти їх та себе, після німецької викладала майстер-класи з малювання та виробів з бісеру та фетра. В липні місяці з учнями вони провели два ярмарки. 935 євро, які вони заробили поділили навпіл, діти вибрали, куди хочуть відправити гроші, і Тетяна їх перевела. Свою невелику частку вона перевела в Селидівську громаду.
«Я відчувала себе одинокою тут, мені не вистачало розмов з нашими людьми, і в жовтні я дізналась про українське кафе, тобто німці, кожну п’ятницю на базі церкви відкривають для нас на 2 години кафе. Я запропонувала нашим жіночкам щось зробити до зимового ярмарку і таким чином об’єднатися».
Так все й вийшло, вони провели різдвяні ярмарки, заробили 700 євро, поділили між собою і відправили на різні організації. Відправили в свою школу 400 євро. Вже навесні її кабінет був розгромлений, школа постраждала на 6 млн грн збитку. Тож зараз Тетяна разом з директором школи та вчителями шукають гранти на відновлення.
«Тут зовсім інша швидкість, щоб мені швидше відчути ресурс всередині, я розумію, що потрібно прибрати бар’єри (вивчаю мову, інтегруюсь). З червня планую фотографувати наших україночок з сім’єю, на день народженнях і за літо зібрані гроші відправити на благодійність».
Тетяна тільки зараз розуміє, що ніколи не зможе від цього відмовитись - бути активною. «Десь я себе караю за те, що можливо могла б зробити більше, доєднавшись до інших організацій, але я не відчуваю в собі той ресурс. Я кажу собі, що якщо п’ята людина трішки поділиться своїм часом, грошима, тобто як я, не розпинаючись на все, то буде краще, ніж я робила би зараз щось більше. На цей час, ми готуємо з дітьми концертний номер на фестиваль, щоб німці не забували, що Україну треба продовжувати підтримувати, що війна не закінчилась, що треба все робити для перемоги в Україні. Я роблю це не для цього інтерв’ю, я знову роблю те, що відчуваю.
Мені дуже шкода наших учнів, людей, які залишаються в місті Українськ. Я розумію, що вони звикли. Але ніхто не заслуговує на таке життя. Діти, які находяться за кордоном та в межах України дуже скучили за школою, за активністю. Я не уявляю, як буде важко в майбутньому повернутися до того яскравого активного життя, яке в нас було.
Я не можу називати себе волонтером, бо для мене волонтери - це ті люди, які на передовій, якій вивозять дітей, людей…. Моя діяльність дійсно вписується в це поняття, і можливо це так і є. Просто хтось робить дуже багато, хтось є частинкою цього. Можливо я ця частинка того великого добра…»
Чи збирається Тетяна повертатися в Україну? Так, вона мріє, і можливо колись, коли буде безпечно для неї і її дитини, повернеться. Але зараз вона відчуває, що може зробити більше живучі тут.
Матеріал управління сім’ї, молоді та масових заходів національно-патріотичного виховання облдержадміністрації