5 років тому синод Вселенського патріархату ухвалив історичне рішення: скасував свій лист 1686 року, яким дозволяв московському патріарху висвячувати митрополита Київського. Так розпочався юридичний шлях до відновлення незалежності українського православ’я. Про історичну вагу цього рішення говоримо із митрополитом Донецьким і Маріупольським Православної церкви України Сергієм.
– Владико, як взагалі так вийшло, що московський патріархат отримав владу над територією України?
– Обманом. Найкоротша і найточніша відповідь: обманом. Зараз ми всі чудово бачимо, як рашисти вміють брехати і перекручувати інформацію, але ж вони такими стали не сьогодні. Як би не називалася їхня держава в різні історичні періоди, але вони завжди робили й продовжують робити одне й те саме: брешуть і намагаються знищити Україну. От і тоді було так само.
При чому ж брехня почалася задовго до того, як росіяни захопили українську церкву. Вони свою автокефалію і право на патріарха вибили насильно, взявши в заручники тодішнього Вселенського патріарха Єремію II. І коли Єремія скликав у Константинополі собор, то, начебто, як архієреї погодилися на статус патріархату для Москви. Але є один цікавий нюанс: на грамоті, яку вони виписали, стоїть 106 підписів, а сучасні вчені довели, що щонайменше 66 із них — підроблені. Так от і питання. А чи канонічний московський патріархат взагалі? Чи мають вони право називатися автокефальною церквою?
Зараз, наприклад, у диптиху православних церков російська стоїть на п’ятому місці — тобто вона перша одразу за древніми патріархіями. Це дуже високе, почесне місце. Але чи воно заслужене? Законне? Тут непахане поле роботи для знавців канонічного права.
А повертаючись до листа від 1686 року. Тоді Вселенський патріархат дозволив москві тільки висвячувати Київського митрополита. Але обирати його повинно було українське духовенство, і в служінні він мав згадувати Вселенського патріарха як свого першоієрарха, тобто безпосереднього начальника. Не йшлося про те, що Київська митрополія віднині належить московському патріархату. Просто через складнощі тодішньої політичної ситуації для москви зробили поблажку. А вони, звісно ж, все перебрехали, як це вміють робити тільки вони.
– Які наслідки це рішення мало для українського православ’я в історичному контексті?
– Та не тільки для православ’я, а для української культури в цілому це мало страшні наслідки. Якщо говорити суто про релігію, то вже невдовзі після того листа Петро I взагалі фактично скасував Київську митрополію і забрав у її очільника титул митрополита — той став архієпископом. Ненадовго, правда, — потім титул повернули, але це вже була тінь від колишнього. Ніякої самостійності, ніякого національного самоусвідомлення.
Москва не просто призначала митрополита до Києва — переважно на цю посаду призначали саме росіян, а не українців, як це було раніше. Відповідно, змінилися і підходи у служінні.
Адже ж церква — це не просто церква, це значно більше. Це, наприклад, мова. Росіяни і тоді, як і зараз, служили церковнослов’янською мовою — фактично штучною мовою, вигаданою спеціально для їхніх служб, щоб звичайні парафіяни не могли зрозуміти, про що взагалі йдеться. Це ж теж елемент пропаганди: створити враження, наче ти маєш доступ до якогось таємного знання, щоб возвиситись над іншими. Але Біблія — це не таємне знання. Якраз навпаки: чим більше люди розуміють, тим краще. І от у нас був свій переклад Біблії ще, як мінімум, з 1561 року — я маю на увазі Пересопницьке Євангеліє, на якому, до речі, зараз складають присягу президенти України. Зрозуміло, що староукраїнська мова теж відрізняється від сучасної української, але люди, які жили 400-500 років тому вже могли чудово розуміти, про що говорять українські священники.
Також церква — це історія. Усі найдавніші пам’ятки української мови писали наші, українські, монахи і ченці. Йдеться про «Повість минулих літ», Київський і Галицько-Волинський літописи. Завдяки ним ми не тільки знаємо, як звучала українська мова тисячу років тому, але й те, що відбувалося на наших землях. Є свої літописці — є своя історія. А коли за цю справу беруться загарбники? Яку історію вони б нам написали?
А ще ж є вплив на культуру. Подивіться на Європу епохи Відродження: всі тодішні митці працювали або на місцеву шляхту, або на церкву. Без церкви не було б незліченних шедеврів да Вінчі, Мікеланджело, Берніні. Можна тільки уявляти, скільки шедеврів могли б створити українці, якби у них було фінансування від своєї власної церкви — таке, як було у західній Європі.
І це ще дуже стисло. Наслідки були страшні.
– І ці наслідки відгукуються ж нам і досі.
– Саме так. Оця улюблена російська байка про «неканонічну українську церкву», про «розкольників» – воно ж усе росте саме звідти.
Але цікаво те, що росіяни, поки називали нас розкольниками і накладали анафеми на наших лідерів, по факту самі пішли в розкол. Саме після рішення синоду Вселенського патріархату 5-річної давності російська церква пішла в розкол і припинила спілкування з Константинополем.
Більше того — російська церква, як і російська держава, окуповує частину нашої території, навіть не прикриваючись фіговим листком під назвою «Українська православна церква Московського патріархату». У православ’ї так заведено: кожен народ, який має свою церкву, повинен обмежуватися в питаннях церкви територією своєї держави. Є декілька особливостей і винятків, але питання російської і української церков до них не належить.
Росіяни захоплюють і «перепідпорядковують» собі церкви на окупованих територіях, але це канонічно наші церкви, наші священники, наші парафіяни. Навіть на побутовому рівні зрозуміло, що так не має бути. Але і на рівні церков це теж неприпустимо. Вони чинять великий гріх.
– Але їм не звикати.
– О, це правда. Звісно, немає людини безгрішної, але в тій структурі, що називає себе Російською православною церквою, гріх стоїть в основі всього.
В росії церква ніколи не була відділена від держави, тут навіть правильніше сказати: вона завжди була додатковою таємною службою на побігеньках у держави. І в сучасній російсько-українській війні московські попи́ і їхні українські посіпаки працюють на агресора. Хтось просто благословляє убивць на вбивства, а хтось допомагає фізично: переховує зброю, боєкомплекти, солдатів. Це ж не таємниця. Все це можна знайти у відкритих джерелах. А ми досі не можемо знайти сили, щоб назвати російську церкву тим, чим вона є насправді — не церквою, а спецвідділом ворожої армії.
Сподіваюсь, що наша влада врешті-решт ухвалить рішення про заборону московської церкви. Я точно знаю, що на нього нетерпляче чекають мільйони українських вірян.
А без цього рішення той процес, який розпочався рівно 5 років тому з синоду Вселенського патріархату, не буде доведено до кінця. Так, ми зараз нарешті маємо свою визнану автокефальну церкву, але і московська церква на наших землях досі сильна.
Це той випадок, коли держава має втрутитися. Бо, як я вже казав, своя церква — це і своя мова, і своя історія, і своя культура. Це — питання державної безпеки. І його треба вирішувати.
