Михайло Тимчак
номінація «Рятівник року»
Михайло Тимчак родом із села Верхньокам'янського, що в Бахмутському районі Донецької області. Бажання допомагати людям й наслідувати приклад батька спонукали хлопця обрати професію рятувальника. Рятувати життя – це не просто робота, а покликання. Михайло гордий тим, що може реалізувати себе в цій професії.
У 2019 році хлопець став студентом Вищого професійного училища Львівського державного університету безпеки життєдіяльності у Вінниці. Під час навчання мав змогу перевірити свої знання та навички на практиці, взявши участь у змаганнях «Кращий пожежний рятувальник року», де посів друге місце.
Відразу після завершення навчання у 2021 році розпочав виконання обов’язків командира відділення у 47-й державній пожежно-рятувальній частині 8-го державного пожежно-рятувального загону в Бахмуті.
Саме на роботі Михайло відчув справжнє задоволення від того, що може допомагати людям. «Важко передати словами ті емоції, які виникають, коли ти бачиш вдячні очі людей, яких ти врятував», - каже рятувальник. Кожен день на службі - це нові виклики та можливості допомогти людям. І хоча кількість врятованих життів важко підрахувати, кожне з них - це неоціненний досвід.
Початок війни лише зміцнив віру Михайла в правильність обраного шляху. Пам’ятаючи слова батька, він продовжував виконувати свій обов’язок, рятуючи людей під час запеклих боїв. Попри загострення бойових дій та постійну небезпеку, хлопець залишався відданим своїй справі. Його життєве кредо «Запобігти. Врятувати. Допомогти» стало ще актуальнішим.
Його будні перетворилися на безперервну боротьбу з вогнем. Щоденно Михайло разом із своїми товаришами ліквідовували пожежі в десятках помешкань, які часто ставали жертвами обстрілів. Залишені речі свідчили про раптовість евакуації та біль втрат.
Кожен виїзд на пожежу був нагадуванням про наслідки війни. Він бачив покинуті домівки, де життя раптово обірвалося. Але водночас Михайло відчував відповідальність за збереження того, що залишилося.
Зі зростанням обстрілів гасити пожежі ставало все складніше, але він не здавався. Неможливо забути охоплені вогнем Бахмутський фахового коледжу транспортної інфраструктури, Бахмутський міський центр культури та дозвілля імені Євгена Мартинова та Центральний ринок. Ці спогади, як кіноплівка, прокручуються в його голові знову й знову. Михайло ніколи не забуде ті жахливі картини та запах. Вони назавжди залишаться в його пам'яті, як кадри з фільму жахів. Він зі своїми товаришами до останнього залишалися в Бахмуті, який був вже повністю зруйнований.
З кожним днем вони наближалися до межі, але бойовий дух Михайла не слабшав. Однак, коли небезпека стала загрожувати життю, він з колегами були змушені залишити Бахмут. Тепер, коли хлопці збираються разом, то згадують всі ті випробування, які випали на їхню долю.
Згодом підрозділ Михайла передислокували до Миколаївки Донецької області, де він виконував завдання у Сіверську та прилеглих селах, зовсім недалеко від свого рідного дому.
У 2024 році Михайло перевівся до пожежно-рятувального підрозділу в Селидове. Саме там він усвідомив всю масштабність війни. Проте, завдяки набутим знанням та досвідом, зміг чітко зрозуміти, які дії необхідно вживати в такій ситуації.
Після тимчасового перебування в Селидове, рятівника направили до Лиману для посилення місцевого підрозділу. Його завданням стала боротьба з лісовими пожежами в місті, яке було звільнено від окупантів.
Там, у Лимані, Михайло на власні очі побачив жахливі наслідки «руського міра». Місто було спустошене, а люди страждали від нестачі всього необхідного. Проте, вони завжди зустрічали рятувальників з вдячністю. Їх обов'язок полягав не лише в гасінні пожеж, а й у наданні гуманітарної допомоги та забезпеченні людей водою.
Рятівники – віддають свої сили та життя, щоб захистити інших. З гордістю Михайло носить нагороду «За відвагу в надзвичайній ситуації», отриману за виконання службового обов'язку.