Щорічно у першу неділю листопада, згідно з Указом Президента України «Про День працівника соціальної сфери» від 13 квітня 1999 року № 374/99, в Україні відзначають свято представників однієї з найгуманніших професій.
Цьогоріч ця дата відзначалася 5 листопада. Віншували працівників закладів соціального захисту населення і на Донеччині. Кращі отримали відзнаки та подяки. Слова вдячності почув кожен фахівець, який щоденною працею доводить свій професіоналізм - допомагаючи у побуті людям, які не можуть себе обслуговувати.
Але не тільки у святкові дні лунають слова визнання і вдячності соціальним представникам. Щодня вони невпинно виконують свою важку й кропітку працю, яка є такою важливою для багатьох, особливо під час війни!
Робота соціальних працівників часто залишається непоміченою. Та саме завдяки їм понад 4500 самотніх людей похилого віку щодня отримують таку необхідну турботу. Особливо гостро підтримку соціальних працівників відчувають маломобільні мешканці деокупованих громад.
Робота соціальних працівників Лиманської міської громади, яка розташована впритул до лінії фронту, сповнена особливого змісту і значення. Адже тут зараз найважче.
"Ніколи не відчувала себе чужою в місті. Вдячна українцям, що прийняли як свою"
Чи не щодень соціальна працівниця Алла Мірошниченко піднімається на третій поверх з двома відрами води до своєї підочної Тамари Жалькової. Та не лише повними баклажками поповнює запаси пенсіонерки. Соцпрацівниця дбає, щоб у пенсіонерки були продукти та необхідні ліки.
Тамара Жалькова за національністю осетинка. Після закінчення медичного училища у Грузії приїхала за направленням працювати в Лиман. Там живе з 1976 року. Жінка каже, ніколи не відчувала, що чужа у місті. Вдячна українцям, що її прийняли як свою. Віддячувала лиманцям повагою і своєю працею.
Тамара Жалькова вийшла заміж за місцевого залізничника. Тут народились їхні син і дочка. Першим у родині помер чоловік, а вже дорослими - діти. Після пережитого стресу та наслідків хронічної недуги пенсіонерка стала майже нерухомою. Її ноги - це милиці та крокуючі ходунки. До пенсіонерки почала навідуватись соціальна працівниця. Велику війну пані Тамара зустріла у своїй квартирі. Від евакуації відмовилась, бо побоялась, що на новому місці не буде звичних побутових зручностей. А згодом до її квартири прийшли непрошені гості.
Російські окупанти намагались своїми гостинцями отримати схильність від жінки. Натомість піймали облизня.
"Коли зайшли росіяни, а разом з ними "днрівці", то прийшли мене навідати, - розповідає Тамара Жалькова. - Принесли "гуманітарку". Я її не прийняла: відмовилась, бо не потребувала їхніх подарунків. І сказала їм в очі: "Ви можете мене розстріляти, але я вас мушу спитати - навіщо ви сюди прийшли? Що вам не вистачало, я жила спокійно, мирно, ситно. Це не ми прийшли до вас. Це ви зайшли сюди зі зброєю".
Окупація Лиману тривала майже півроку. У жовтні 2022 року українські військові вибили ворога з міста. Над міськрадою здійнявся синьо-жовтий прапор. Тоді ж майже одразу відновив свою роботу і центр соціального захисту населення. До Тамари Жалькової знов, як і раніше, завітали його працівниці. Жінка пригадує, що під час окупації їй доводилось сутужно. Виходила на балкон і просила сусідів занести чи то води, чи то ліків та харчів. Так тривало, допоки на її порозі знов не з'явилась соціальна працівниця. З Аллою Мірошниченко порозумілися одразу. Пенсіонерка називає її більше аніж відповідальною помічницею - ріднею. Каже, приходить за першим покликом. Хоча має за графіком відвідувати свою підопічну двічі на тиждень.
"З такою помічницею в хаті буде і ситно, і чисто"
Чекає на соціальну працівницю і 76 річний Микола Недосєка. Колишньому залізничникові Алла Мірошниченко приносить продукти та прибирає оселю. Цього разу жінка придбала у крамниці овочі для борщу. Пенсіонер каже, що у Алли Мірошниченко ця страва найсмачніша, тож часто замовляє борщ на обід.
Микола Нєдосєка народився і виріс у Лимані. Працював на залізничній станції. Три роки тому став вдівцем. Дітей у родині не було. Коли вже не зміг себе обслуговувати - зголосився на поміч від соціального центру. Так чоловік і жив собі пенсійними радощами. Тиху старість порушили російські окупанти, каже пан Микола.
Від евакуації пенсіонер також відмовився. Не хотів лишати свого житла. Під час одного з ворожих обстрілів у його квартирі повибивало шибки. Вікна відновили вже після того, як воїни ЗСУ повернули місто під свій контроль. Тепер у його квартирі новий склопластик, отриманий від одного з благодійних фондів. Попри відсутність централізованого газопостачання, бо газогін зруйнували російські окупанти, чоловік планує зимувати у своєму помешканні. Для цього встановив імпровізовану пічку. Пан Микола переконаний, що з допомогою Алли Мірошниченко в хаті буде ситно та чисто, а завдяки обігрівачу - буде й тепло. І сподівається на те, що він ще побачить знов відновленим своє місто, яке нині понівечене російською агресією.
Сьогодні кожен із нас працює на Перемогу!
Раз на тиждень Алла Мірошниченко забирає від своїх підопічних клумаки з брудними речами - білизну несе до соціальної пральні. Її відкрили у березні коштом чеської гуманітарної організації "Люди в біді". Пральня обслуговує за робочий день до трьохсот осіб, каже директорка територіального центру соціального обслуговування Наталія Парфьонова. Працює санітарно-гігієнічний модуль за попереднім записом, для містян така послуга є безкоштовною.
Олена Яцук нині - виконувачка обов'язків начальниці управління соціального захисту населення. Але посадовиця часто відвідує своїх колишніх підопічних. Цього разу намітила візит до пенсіонерки Тетяни Аваненко. У пані Олени для жінки подарунок - крокуючі ходунки. Такому презенту мешканка Лимана неймовірно тішиться. І одразу починає випробувати медичне обладнання - поволі пересувається кімнатою: пройшлася від дивана до дивана. Після того, як зручно вмостилася, починає свою розповідь. В руках тримає хустинку, нею витирає рясні сльози, коли розповідає про втрату єдиного сина Романа.
Тетяна Аваненко - етнічна росіянка, але своєю рідною землею вважає Україну. У Лимані ще замолоду створила сім'ю, де і народився її син. Коли хлопець подорослішав, переїхав мешкати на Львівщину, бо знайшов роботу у Червонограді. А згодом одружився.
Коли у лютому минулого року росія вдерлася в Україну, Роман Аваненко пішов добровольцем до лав ЗСУ. Дружині заборонив говорити матері про те, що він на війні, бо у жінки слабке серце. Так тривало майже чотири місяці. А потім сам їй повідомив: "Не хочу жити з тобою у різних країнах. Тож пішов захищати тебе і рідну Україну". Загинув чоловік у січні під час боїв на Луганщині. Романові Аваненкові тепер навіки 29 років. Поховали українського героя на цвинтарі неподалік Лимана.
Після втрати сина невістка Тетяни Аваненко неодноразово запрошувала переїхати на Львівщину. Та відмовлялась, оскільки тут могили її рідних. Та й будинок, який вони з чоловіком збудували, не хоче залишати. Бо тут її генетична пам'ять.
Тож, коли пані Тетяна заслабла на ноги, її взяли під опіку соціальні працівники. Вони доглядають пані Тетяну та допомагають їй приводити в порядок будинок, який частково зруйнували російські окупанти. А пенсіонерка не перестає дякувати своїм помічникам. "Велика подяка за те, що у мене є такі люди, які відгукують на всі мої прохання. Ніколи вони не відмовляли. Є таке слово "але". У мене його немає. Особливо від соцпрацівника. До мене приходить Марина Баштова. Вона мене обслуговує вже багато років. Ось і Олена Яцук - моя дорога помічниця. Я її знаю роки і роки. Це надзвичайної душі людина", - говорить Тетяна Аваненко.
Олена Яцук та її колеги з офісу соціальної допомоги щодня вирішують питання тих, хто звертається за підтримкою. У центрі надають понад два десятки видів послуг і допомоги. "У нас є представник Пенсійного фонду, який консультує з питань нарахування пенсії та соціальних пільг, - розповідає пані Ольга. - Під час літнього сезону дбаємо про оздоровлення дітей. З настанням холодів мешканці звертаються щодо забезпечення дровами та пелетами. От і зараз ми опрацьовуємо та виконуємо замовлення тих людей, які залишились у громадах. Також здійснюємо видачу гуманітарної допомоги".
Центр відчинив двері оновленої будівлі ще у 2011 році. Тоді його працівники перейшли працювати із затісних кабінетів у просторий офіс. Кропітка робота з населенням тривала до великої війни. Під час активних бойових дій на Донеччині соцпрацівники евакуювали малорухомих людей до більш безпечних регіонів України. А коли ворог стояв на порозі міста, - зачинили двері центру і самі переїхали з небезпечної на той час території. Після повернення Лимана під контроль уряду України повернулись додому. Нині планують відремонтувати пошкоджену будівлю і працювати на Перемогу.
