Історія українського руху опору на Донбасі у ХХ столітті є важливою, але тривалий час недостатньо дослідженою сторінкою боротьби українців за національну свободу. Протягом десятиліть регіон зазнавав політичних репресій, русифікації, переслідування української культури та придушення будь-яких проявів організованого національного життя. Проте навіть за таких умов на Донеччині та Луганщині існували люди й підпільні групи, які не погоджувалися з радянською системою та продовжували боротьбу за українську державність.
Українське підпілля на Донбасі не було однорідним. Воно змінювалося залежно від історичної епохи: від боротьби проти більшовицької влади у 1920-х роках до діяльності українського націоналістичного підпілля під час Другої світової війни та дисидентського руху після війни. Спільним для різних поколінь опору було прагнення зберегти українську національну ідентичність і право України на самостійний розвиток.
Після встановлення радянської влади на території Донбасу у 1920-х роках опір новому режиму не припинився. Селянство, робітники та представники української інтелігенції виступали проти примусової політики більшовиків, реквізицій, колективізації та обмеження українського національного життя.
Особливо гострим стало протистояння під час колективізації та Голодомору 1932–1933 років. Донбас, як один із найбільших промислових регіонів УСРР, зазнав масштабних соціальних і демографічних змін. Репресивна політика радянської влади супроводжувалася переслідуванням тих, кого влада вважала «антирадянськими елементами».
У 1930-х роках радянський терор практично знищив легальні та значну частину нелегальних осередків українського національного руху. Арешти, заслання та розстріли української інтелігенції створили атмосферу страху. Однак повністю знищити прагнення до національної свободи радянська система не змогла.
Новий етап українського підпілля припав на роки Другої світової війни. Після нападу нацистської Німеччини на СРСР у 1941 році ситуація на Донбасі кардинально змінилася. Регіон опинився під німецькою окупацією, а згодом знову був зайнятий радянськими військами.
У цей період у містах і селах Донбасу діяли різні підпільні групи. Вони мали неоднакові політичні погляди та цілі. Частина боролася передусім проти німецької окупації, інші українські націоналістичні осередки прагнули використати воєнні обставини для відновлення української державності.
Організація українських націоналістів намагалася поширити свою діяльність і на східні області України. Представники ОУН створювали підпільні осередки, поширювали українські націоналістичні матеріали, проводили агітаційну роботу та намагалися залучити місцеве населення до боротьби за незалежність.
Особливо складною була ситуація після повернення радянської влади у 1943 році. Українські націоналісти опинилися під подвійним тиском: радянські органи державної безпеки активно розшукували підпільників, проводили арешти та агентурні операції.
Після завершення Другої світової війни радянська влада розгорнула масштабну боротьбу проти українського націоналістичного підпілля. Основні сили Української повстанської армії діяли переважно на заході України, однак мережі ОУН та окремі підпільники намагалися підтримувати діяльність і на східноукраїнських землях.
На Донбасі така діяльність була особливо небезпечною. Регіон мав велике стратегічне значення для СРСР, тут була висока концентрація промислових підприємств, військових об'єктів і силових структур. Будь-які прояви незалежницьких настроїв розглядалися радянською владою як загроза державному порядку.
Підпільники поширювали листівки, зберігали заборонену українську літературу, підтримували зв'язки з однодумцями, пропагували ідею незалежної України. Часто така діяльність обмежувалася невеликими групами або навіть окремими людьми.
У 1960–1980-х роках форми українського опору змінилися. На зміну збройному підпіллю значною мірою прийшов дисидентський та правозахисний рух.
На Донбасі, як і в інших регіонах України, виникали неформальні осередки української інтелігенції. Люди поширювали самвидав, читали заборонені твори, підтримували українську мову та культуру, протестували проти політичних репресій.
Однією з особливостей Донбасу було те, що український культурний рух тут розвивався в умовах особливо сильної русифікації. Українська мова поступово витіснялася з міського життя, освіти та промислового середовища. Тому сама підтримка української культури нерідко ставала формою громадянського спротиву.
Важливу роль відігравали люди, які не обов'язково належали до формальних підпільних організацій, але своїми поглядами та діяльністю протистояли радянській ідеології. Вони передавали один одному заборонені тексти, підтримували політичних в'язнів, виступали на захист української мови та національної культури.
Період перебудови та розпаду СРСР став переломним моментом. Наприкінці 1980-х років на Донбасі почали відкрито діяти українські громадські та політичні організації. З'явилися осередки Народного руху України, українські культурні товариства та інші організації, які вимагали демократичних змін і національного відродження.
Особливе значення мали події 1990–1991 років. Поширення ідеї незалежності України поступово вийшло за межі окремих підпільних груп і стало частиною відкритого суспільного життя.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність України. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року незалежність підтримала переважна більшість громадян України. Донбас також став частиною цього загальноукраїнського вибору.
Історія українського підпілля на Донбасі спростовує поширене уявлення про те, що українська національна ідея нібито була чужою для цього регіону.
Безумовно, Донбас мав свою специфіку. Швидка індустріалізація, масові міграції населення, радянська русифікація та тривале перебування під контролем комуністичної системи суттєво вплинули на суспільство. Проте це не означало відсутності української ідентичності чи опору.
Підпільники, дисиденти, представники української інтелігенції та звичайні громадяни, які зберігали українську мову, культуру та пам'ять, формували неперервну традицію спротиву. Форми боротьби змінювалися, але сама ідея свободи залишалася.
Українське підпілля на Донбасі у ХХ столітті було складним і багатогранним явищем. Воно охоплювало різні історичні періоди та різні форми спротиву — від антибільшовицьких виступів і діяльності націоналістичного підпілля до дисидентського руху та відкритої боротьби за незалежність наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років.
Ця історія показує, що українська ідентичність на Донбасі не була знищена навіть десятиліттями радянських репресій та русифікації. Вона зберігалася в родинах, культурі, пам'яті та діяльності людей, які не погоджувалися з нав'язаною системою.
Дослідження українського підпілля на Донбасі має важливе значення і сьогодні. Воно допомагає краще зрозуміти історію регіону, побачити його як невід'ємну частину українського історичного простору та віддати належне людям, які в різні часи ризикували свободою і життям заради права України бути незалежною державою.