Розпад Давньої Русі на окремі князівства у ХІІ-ХІІІ ст. став логічним завершенням її існування. В кордонах цієї держави жили слов’янські та неслов’янські племена зі своєю ментальністю, культурним та економічним спадком. Вони мали різне бачення власного майбутнього та прагнули провадити незалежну політику. З ХІ ст. Київ поступово перетворюється на символічний центр держави без впливу на периферію. По суті, Русь стає об’єднанням окремих державних утворень з тісними торговельними та політичними зв’язками, які розірвалися під тиском монгольських племен.
Удільні українські князівства, які продовжили своє існування після розпаду Київської Русі.
Золота Орда заохочувала самостійність колишніх князівств Русі та перешкоджала їх об’єднанню в будь-які союзи. Як наслідок, з ХІІІ ст. різні частини цієї величезної країни почали вибудовували власну державність окремо одна від одної.
У ХІІІ ст. на північно-східних околицях Київської Русі з’являється московське царство, яке на 200 років потрапило в повну залежність від монголів і фактично перетворилося на адміністративну частину Золотої Орди. В цей час, українські землі (Галицько-Волинське, Київське, Чернігово-Сіверське князівства) втягнуло у протистояння європейських держав і під тиском своїх войовничих сусідів вони поступово втрачали державність.
З заходу просувалася Польща, поглинаючи землі Галицько-Волинського князівства. З півночі сунула Литва. Колись литовські племена платили русичам (київським та галицьким князям) данину, але після занепаду Давньоруської держави у ХІІІ ст. відновили набіги на українські землі. З ХІV ст. ці походи перетворюються на масований наступ. Сили Київщини і так постійно підривалися грабіжницькими нападам монголів, тому її правителі не могли дати достойної відсічі литовцям і були змушені визнати васальну залежність від литовського князя Гедеміна. Він, в свою чергу, зобов’язався не порушувати усталений порядок, не відбирати земель у місцевої знаті та призначати на посади на українських землях лише українців. Відтепер держава Гедеміна отримала назву Велике князівство Литовське і Руське, де Руське князівство складало 90% новоутвореної країни і увібрало в себе завойовані землі колишньої Русі – Київщину, Чернігівщину, Волинь, Поділля та білоруські землі.
Мапа завоювань Великого князівства Литовського, де червоним позначена територія Литви з центром у м. Новгородку (Новогрудку), а зеленим – приєднані українські та білоруські землі.
За рівнем культурного розвитку русичі перевищували своїх завойовників. Тому литовці активно та з задоволенням переймали їхні надбання – культуру, релігію, право тощо.
Герб Гедеміна «Колюмни» (зліва) нагадує схематичне зображення Тризуба (справа) Володимира Великого.
У новій державі навіть літописання та офіційне діловодство велося староукраїнською мовою.
Зліва – Статут (Кодекс права) Великого князівства Литовського, написаний староукраїнською мовою. 1588-1594 рр. Справа – «Лекисис» Лаврентія Зизанія – перший друкований словник староукраїнської (руської) мови, 1596 р.
| Текст Статуту і сьогодні зрозумілий носіям української мови:
«Смотрітє што маєте чинити – бо не справите суду чєловєчєго але суд божий. … Милуйте справєдлівость коториє судітє зємлю. Хто любить нєправду, той ненавиди души своєї». |
«Лексис» - словник з церковнослов’янської мови (російської) на руську (староукраїнську):
Господствую – паную Господство – панство |
Через те поглинання українських земель для місцевого населення відбулося безболісно. Руські (українські) князі визнавали номінальну залежність від Великого князя Литовського, сплачували йому данину та надавали військову допомогу, але залишалися абсолютно незалежними у вирішенні внутрішніх питань. Жодні соціальні чи культурні зміни не торкнулися і побуту звичайних українських поселень. Це тривало до Кревської унії 1383 р., коли Литва об’єдналася з католицькою Польщею задля спільної боротьби проти Тевтонського ордена. З кінця ХIV ст. становище українських земель почало погіршуватися.
Зображення гербів Польщі (білий орел) і Литви (вершник) на честь Кревської унії.
Литовсько-польська династія стала ділити Україну між собою, нав’язувати нову релігію та спосіб життя. Поступово католики отримували все більше переваг від держави, а привілеї православної знаті обмежувалися. Апогеєм наступу на права і свободи українців стала ліквідація Київського князівства польським князем Казиміром IV у 1471 р. і перетворення його на звичайне воєводство. Намагаючись уберегтися від польського наступу, українська знать звернула увагу на православну московію і у ХV ст. частина Сіверщини прийняла зверхність московського царя. Після приєднання шмату земель, які традиційно називалися Руссю (разом з Київщиною і Переяславщиною), московський цар почав титулувати себе «государем усієї Русі». Таким чином, українські землі розпорошилися між Польщею, Литвою і московією.
Окрім втрати державності, ХV ст. ознаменувалося для України появою нового ворога на південних кордонах. В цей час Золота Орда розпадається і остаточно зникає з політичної мапи світу.
На мапі позначені державні утворення, які з’явилися після розпаду Золотої Орди (всередині жовтої смужки). Зеленим кольором виділено московське царство з частиною приєднаних земель Чернігівщини, Сіверщини і незаселеними територіями Дикого поля (Донеччини), на які претендувала росія.
Проте один з її уламків – Кримське ханство – вцілів і продовжив своє існування під протекторатом Оттоманської Порти (Османської імперії/Туреччини), здійснюючи руйнівні набіги на українські землі. Крим не мав можливостей захоплювати та утримувати території за допомогою постійних гарнізонів. Тому татари навмисно спустошували землі для розширення степової зони і відсунення слов’янських селищ подалі від своїх кордонів. Крім того, татарські поселення економічно залежали від ясиру (полонених бранців) та награбованої здобичі, тому українці сильно потерпали від цих нападів.
Швидка та рухлива кіннота – основна сила татарського війська.
Поки існували удільні князівства місцеві правителі опікувалися обороною власних кордонів від кочових племен. Витрачалися величезні кошти на будівництво оборонних споруд і створення кордонної системи. А з їх ліквідацією у XV ст. українці лишилися один на один зі смертельною загрозою. Правителі Литви та Польщі були зайняті боротьбою на політичній арені Європи і не мали сил на оборону своїх південно-східних кордонів. Тому жителі прикордонних поселень взялися самотужки захищати власні домівки.
Усі мешканці долучалися до встановлення палісаду (частоколу) – оборонного спорудження навколо селища. В українській мові це слово зберіглося для позначення огородженої території біля будинку – «палісадника».
Зліва – частокіл (палісад) Запорізької Січі, справа – українська хата з розбитим біля неї палісадником.
Не зважаючи на примітивність, частокіл дозволяв стримувати натиск кочовиків. В татарському війську переважала легка кіннота, а частина вершників взагалі не мала озброєння. Невеликими загонами вони швидко нападали на селище, грабували його і так само швидко відступали. Але ця тактика розбивалася об оборонні споруди. Через відсутність вогнепальної зброї та гармат спроби татар штурмувати укріплені поселення зазнавали невдачі.
Окрім зведення палісад, жителі прикордонних селищ запасалися рушницями і порохом. У постійному протистоянні зі степовиками вони швидко набували навичок ведення бою та володіння зброєю. Найбільш відчайдушні почали здійснювати вилазки в глибину степу, який приваблював багатством дичини і прибутковими промислами. Вони поверталися в міста з рибою, м’ясом, воском, селітрою і сіллю. Частину здобичі віддавали державі в обмін на військові припаси та продовольство, а рештки продавали на місцевих ринках. З того і жили, адже уряд ніяк не фінансував їхню участь у захисті державних кордонів.
Отже, у XV ст. в поселеннях, що межували зі степом, з’являються люди з високим рівнем військового професіоналізму та особливим – напівкочовим – стилем життя, яких прозвали козаками, що з тюркської мови означає «передова сторожа», «варта», «вільна людина». Життя в прикордонних поселеннях та небезпечні уходи на промисли змусили козаків переймати в кочових племен навички виживання в степу, тактику ведення бою, а також розробляти власні прийоми відсічі постійних нападів. Вони відмовилися від оборонної стратегії європейських держав і, за прикладом степовиків, перейшли до наступальних дій. Козаки не чекали нападу ворога, а намагались перехопити його і запобігти руйнівному вторгненню. Якщо противник відступав, українські воїни переслідували його у степу. Ці агресивні атаки та несподівані напади на ворожі фортеці значно послаблювали чи, навіть, на деякий час зупиняли набіги кочовиків.
Козаки не боялися переслідувати ворога на його території (в степу) і атакували навіть переважаючі сили противника.
Раптовістю, швидкістю та зухвалістю козаки компенсували відсутність власної держави, яка могла б забезпечувати їх всім необхідним – зброєю, спорядженням, провіантом тощо. Доводилося викручуватися тим, що мали. Через те в українських землях сформувалося воїнство нового типу – універсальне, витривале, готове до швидкої зміни обстановки. Головною його особливістю стала відсутність поділу на окремі роди військ. Наприклад, в тогочасних європейських арміях їх було, щонайменше, три – важка кіннота і латники (піхотинці вдягнені у важкі обладунки), що представляли основну ударну силу війська. Та артилерія (стрільці з алебардів, мушкетів тощо), яка прикривала їх наступ. Для координації дій стрільців і латників в Європі розробляли складні бойові порядки. Кожна дія рядового регулювалася командою старшого. Завдяки цьому бій проходив організовано, але загибель командного складу призводила до руйнування строю.
Латники і важка кіннота – основа європейських армій XV ст.
На відміну від європейців, універсальність козаків додавала їм автономності на полі бою. Вони вправно володіли різними видами зброї, швидко реагували на зміни характеру битви і самостійно приймали рішення як діяти в нових умовах, не чекаючи наказу «зверху». Це робило їх атаки блискавичними та ефективними. Основною ударною силою козацького війська була легка піхота, яка підтримувалася щільним вогнем артилерії. Тогочасні рушниці треба було довго заряджати і для компенсації цього недоліку козаки виробляли власні бойові прийоми. Разом з вогнепальною зброєю козацьке військо використовувало примітивні луки. Вони вважалися застарілим озброєнням, але стріляли набагато швидше рушниць і один лучник міг прикрити десяток козацьких стрільців під час перезаряджання.
Оскільки технічний рівень тогочасної вогнепальної зброї не давав змоги битися з потужним кінним військом (татарським, турецьким, польським, російським) на відкритій місцевості, козаки намагалася нав’язати бій або на важкодоступній місцині, або прикривалася укріпленнями. Спочатку вони атакували кіннотою, супроводжуючи наступ гучним криком, який мав налякати ворога і підняти власний бойовий дух. Якщо вершники не могли самостійно перемогти противника, вони відступали під захист піхоти, виводячи ворога під її вогонь. Піхота, в свою чергу, трималася за укріпленням з возів – табором. Цей спосіб оборони козаки запозичили в кочовиків і довели його до досконалості. В разі небезпеки, вони оточували себе возами і з’єднували їх мотузками та ланцюгами. Унікальність саме козацького табору полягала в його мобільності та міцності. Ця «рухома фортеця» легко маневрувала на складній місцевості. А іноді пересувалася швидше за ворожі війська, що свідчило про високу координацію дій в козацькому війську. Вражала уяву і міцність козацького табору. Сучасники свідчили, що 500 татар не наважувалися нападати на півсотні козаків, які йшли під захистом цієї споруди.
Спорудження козацького табору у вигляді клину. Всередині знаходиться кіннота та стрільці.
У боротьбі з переважаючим противником козацтво застосовувало і різноманітні маневри та хитрощі. Вони підпускали ворожу кінноту впритул до табору і зблизька розстрілювали її. А коли виснажений та знекровлений супротивник відступав, починали контратакувати. Особливо дошкуляли ворогам нічні вилазки козаків. Під прикриттям темряви українські воїни підходили до ворожих позицій та відчайдушно атакували їх. З кінця XV ст. кримський правитель регулярно скаржився литовському князю на козаків, які постійно нападали на татарські загони та фортеці і «много лиха чинили».
У 1550-х роках на дніпровських порогах козаки побудували укріплену фортецю – Запорізьку Січ, яка стала базою для подальших походів проти степовиків. Там вони запровадили свої порядки, власне судочинство та сувору військову дисципліну.
Реконструкція Запорізької Січі. Фото з сайту myukraine.org.ua
Так, у XVІ ст. з’явилася одна із найдемократичніших республік того часу – без кріпацтва, з виборною владою та рівними правами для кожного. Окрім військової вправності козацьке військо об’єднували віра та мова. Якщо іноземець – поляк, татарин, московит, будь-хто – хотів стати частиною запорізької спільноти, він мав прийняти православ’я і говорити козацькою, тобто українською, мовою.
В Запорозькій Січі сформувався новий тип людини, яка насамперед цінувала свободу і незалежність, на противагу кріпацьким порядкам та відданості короні у литовських і польських землях. Через те державу дуже турбувала поява цих вільних, озброєних і вправних людей. Козаки приходили зі степу в міста і волості і відмовлялися визнавати встановлені порядки – не сплачували податків і не корилися владі. Литва та Польща намагалися їх приборкати і організовували каральні експедиції проти «свавільних» козаків, але зазнали невдачі. До того ж вони потребували допомоги запорожців у боротьбі з зовнішньою загрозою. Щоб хоч якось контролювати цю верству населення, частину козаків поляки прийняли на державну службу – реєстр. Влада тиснула, щоб козаками називали тільки реєстровців, але спинити зростання чисельності вільних воїнів та їх самосвідомості вже було неможливо.
Так виглядав козацький реєстр – перепис запорожців, які ставали на державну службу.
Після остаточного об’єднання Литви та Польщі в єдину державу Річ Посполиту у 1569 році, посилився релігійний та економічний тиск на українські землі. У відповідь місцеве населення відмовлялося виконувати повинності та проголошувало себе козаками. Зростання чужорідного латино-польського впливу призвело до зворотного ефекту, замість полонізації (перетворення на поляків), відбулося становлення самосвідомості українців – чітке виокремлення себе з-поміж інших народів Річі Посполитої. Апогеєм цього супротиву стала визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького.
Першою повстала Запорізька Січ. Гетьман Хмельницький закликав селян та міщан разом дати відсіч полякам. Дуже швидко зібралося військо, яке налічувало до 60 тисяч чоловік. В намірах гетьмана було «відірвати від ляхів усю Україну» і визволити її з-під польського гніту. Протягом кількох місяців козацьке військо вщент розбило польську армію на українській землі. В Києві народ вітав Хмельницького, як визволителя. Поляки скаржилися, що там де побували козаки територія «стала вже їх козацька земля, а не польська і не литовська», і вони у «цих місцях живуть собою вільно».
Тріумфальний «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва». Картина Миколи Івасюка.
Однак Річ Посполита не збиралася відмовлятися від України і об’єднавшись з Кримом розпочала новий наступ. Ведення війни на два фронти було непростим викликом, тому у 1654 р. Хмельницький пішов на зближення з московським царством. З цього союзу розпочалася повзуча експансія росії на українські землі. Москва не мала сили на завоювання Гетьманщини, тому поступово, обманом і підлістю, насаджувала свої порядки.
Існування вільної і демократичної України непокоїло москву і Польщу. В козацькому укладі вони вбачали загрозу своїм монархіям. Врешті, у 1667 р. обидві держави заключили Андрусівське перемир’я, яким поділили українські землі по Дніпру. Наступні десятиліття московити планомірно винищували українське козацтво, а після завоювання росією Криму у 1774 р., взагалі ліквідували його, як окремий стан.
Проте руйнування Січей не означало знищення української нації, яка викристалізувалася в палючих південних степах і загартувалася у постійному протистоянні ворогам. Коли спустошливі татарські набіги стали загрожувати існуванню українців, народ створив власні збройні сили – козацтво. Українці сформували власне військо раніше, ніж спромоглися відновили державність. Тому саме козацтво зіграло вирішальну роль у становленні української нації. Прагнення свободи, незалежності і демократичності лягли в основу національної ідеї. А зухвалість, винахідливість і відчайдушність стали головними рисами українського війська. Сьогодні Україна та її армія демонструють ті самі відзнаки, що були притаманні козацтву сотні років тому. Наші військові, як і за часів Богдана Хмельницького, крок за кроком звільняють українську землю. Нашою армією, як і сотні років тому, захоплюється весь світ. А наше прагнення свободи є рушійною силою у боротьбі з агресором. Сотні років тому ми змогли створити державу в оточенні ворогів, а сьогодні, за підтримки цивілізованого світу, зможемо вибороти її незалежність.
Сотні років тому українські козаки боронили європейський континент від мусульманської навали. Сьогодні українська армія, боронить цивілізований світ від російської варварської орди.
Фото - tvoemisto.tv
Головний спеціаліст держархіву Донецької області Олена Буценко