Головне фото - Телеграм канал Midjourney AI art
Коли заходить мова про витоки України, на думку одразу спадає Київська Русь (IX ст. н.е.). Проте, імовірно, її коріння сягає тисячолітньої глибини. У IV-II тисячоліттях до н.е. на Волині, Придністров’ї та Причорномор’ї розквітла Трипільська культура – сучасниця Стародавнього Єгипту.
Розселення трипільців. Мапа з сайту sribnovit.com
Трипільці були землеробами, які пройшли еволюцію від примітивного сапного землеробства до використання тяглової сили і плуга. Запровадили сівозміну, яка лягла в основу сучасного землеробства.
Вражають уяву трипільські протоміста, що налічували до 3000 двоповерхових будинків, де одночасно жили до 20-25 тис. людей. Їх забудовували концентричними колами, а всередині розташовувалися майдан та святилище. Аналогічна забудова ще раз з’явиться на теренах України у XVI - XVII ст. н.е., коли на Хортиці здійметься Запорізька Січ.
Схема забудови трипільського поселення. Ілюстрація з сайту spadok.org.ua
Запорізька Січ. Ілюстрація з сайту discover.in.ua.
Трипільці були вправними майстрами гончарного мистецтва і ткацтва, вміло виготовляли мідні знаряддя та прикраси, виварювали сіль. Але близько ІІ тис. до н.е. їхні сліди втрачаються. Дотепер науковцям не відомо, що сталося з Трипільською культурою і чому вона занепала. Вірогідно, кліматичні зміни, виснаження земель та тиск скотарських степових племен стали причиною її розпорошення. Однак, ніщо не виникає з нічого і не зникає в нікуди. Деякі трипільські елементи збереглися в українській культурі – сівозміна, розпис будинків, мотиви орнаментів, топографія поселень тощо.
Трипільські статуетки та посуд. Орнамент «ромб з крапками всередині» означає «зерно, засіяне поле, родючість». Джерело - spadok.org.ua
Ромби - один з найпоширеніших орнаментів української вишивки. Фото - amazing-ukraine.com
Нащадками трипільців, імовірно, стали слов’янські племена «антів», що проживали на тих же землях – від Дніпра до Карпат. Анти були «наймогутнішими з усіх слов’ян», високими, сильними і відважними, «жили вільно і не давали нікому поневолити себе або підкорити». У IV ст. н.е. вони утворили Антський союз племен, який проіснував три століття і вважається попередником Київської Русі. Це було потужне об’єднання з переважаючим демократичним ладом, де всі питання вирішувалися народним зібранням (віче). Сміливі і войовничі анти здійснювали походи на Візантію (Східну Римську імперію) і відвоювали в неї Балкани, внаслідок чого виникли південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія. На початку VII ст. Антська держава занепала і остаточно зникла під ударами кочових племен. На згадку про могутній племінний союз лишилися грандіозні оборонні будови – Змієві вали протяжністю близько 2000 км, які мали стримувати тиск східних кочовиків. Це будівництво вражає своєю масштабністю і вже за часів Київської Русі обросло легендами. Одна з них дійшла до нас у вигляді народної казки про киянина Микиту Кожум’яку, який переміг могутнього змія, а потім запряг його в плуг і зорав землю навколо Києва.
Змієві вали. Київська область. Фото - thecity.com.ua
Антський союз лишив по собі не тільки Змієві вали, а й безліч укріплених поселень. Одним з них був Київ, побудований антським князем Києм у 395 р. н.е. Він поступово набуває значення регіонального центру завдяки вдалому розташуванню на Дніпрі – водному сполученні між північчю (Скандинавією) та півднем (Візантійською імперією) відомим, як «шлях із варяг в греки».
На мапі червоним зображена територія ільменських слов’ян з центром в Новгороді, жовтим – Русь зі столицею в Києві.
Його економічна привабливість призвела до появи у VIII ст. державного об’єднання у середньому Подніпров’ї відоме як «народ рос», а згодом – Руська земля або Русь. Іноземні автори називали росами або русами саме населення Наддніпрянщини. Дослідники пов’язують цю назву з корнем «рос» або «рус», що означає «вода» і саме в Наддніпрянщині протікає багато річок з відповідними назвами – Роставиця, Рось з притоками Роська, Росава, Росавка.
Наприкінці VIII ст. в північних землях на озері Ільмень формується ще один осередок державності місцевих слов’янських та неслов’янських племен. Це утворення на кілька століть відставало від Русі у культурному та соціально-економічному розвитку і, за словами літописця, жило «звериньським образом». На початку IX ст. туди вдираються варяги (нормани) і започатковують свою династію Рюриковичів. Швидко усвідомивши значення Києва, як ключового міста для контролю за шляхами регіону, вони підступно вбивають київського князя Аскольда і проголошують Київ столицею.
Так, у IX ст. ці два осередки, умовно, об’єдналися в одну державу. Тільки умовно, бо в епоху раннього середньовіччя контроль над такими величезними територіями ускладнювався відстанями і відсутністю досконалої системи зв’язку. Тому Київ і Новгород продовжили розвиватися своїми шляхами, формувати власну ментальність. Особливо яскраво це проявилося під час хрещення Русі у Х ст., коли Новгород чинив спротив введенню нової релігії. Північний регіон займався промислами і жив, в основному, за рахунок продажу хутра, меду та іншої сировини. Спроба Києва замінити язичницьких богів, які «допомагали» з цими промислами, на нового бога виглядали, як намір зруйнувати економіку регіону. В Новгороді, Суздалі, Ростові та інших північних містах спалахнули повстання, тому північ хрестили «вогнем та мечем».
У Х ст. Русь простяглася на 800 тис. км і була найбільшою країною Європи. Для збереження впливу на цю величезну територію київські князі виділяли своїм синам землі у спадкове володіння, де згодом їх нащадки сформували власні династії. Зростання регіонального впливу окремих династій призвело до утворення всередині держави удільних князівств, в ХІ-ХІІ ст. їх налічувалося близько 10 і напруга між ними постійно зростала.
Князівства Русі в ХІ-ХІІ ст. Мапа - uk.wikipedia.org
З появою князівств з’являється і назва Україна, – перша згадка датована 1187 роком – що майже на сто рокі випереджає появу самої московії (1277 р). Скоріше за все «україна» є синонімом слова «князівство» – в літописах згадуються Чернігівська Україна, Україна Галицька, Полоцька Україна тощо. В українській мові зберіглося слово «украяти», тобто наділити чимось, наприклад хлібом або землею.
Князівство сприймалося правлячою там династією, як власна земля, тому кожна «країна» намагалася позбавитися впливу Києва. Русь увійшла в епоху міжусобних протистоянь. Особливої гостроти набуло суперництво Київщини та Ростово-Суздальського князівства (попередника московського князівства). До своєї боротьби зі столицею Суздальщина залучала кочові племена половців, не гребуючи і династичними шлюбами з ними. Так, у Андрія Боголюбського, сина Юрія Довгорукого (засновника москви), було прізвисько «Китай», імовірно за східний розріз очей, який він отримав від своєї матері – половецької князівни. У 1169 р. Боголюбський, за підтримки половців, здійснив похід на Київ, розграбував його і спустошив. «І грабували вони два дні весь город […] І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. […] І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота». Київ, виснажений постійною міжусобною боротьбою та нападами кочових племен, тимчасово втрачає своє політичне значення і центр України переміщується до Галицько-Волинського князівства.
У ХІІІ ст. на землі Русі прийшли монголи. Їх просування супроводжувалося тотальним знищенням та жахливими звірствами – міста руйнувалися вщент, вулицями «текла кров, як вода»; населення вирізалося, катувалося, забиралося в полон; все, що мало хоч якусь цінність, привласнювалося.
Оборона Києва. Художник В. Шаталін
Під монгольським мечем Давня Русь остаточно розпалася. Розірвалися зв’язки між її колишніми князівствами. В цих умовах викарбовуються дві держави - Україна та московія, кожна зі своєю ментальністю та власним шляхом розвитку.
Ординці пройшли українськими землями, плюндруючи все на своєму шляху. Деякі фортеці все ж змогли вистояти проти їх навали, зокрема, Кременець, що відіграло роль у збереженні культурного та економічного спадку Київської Русі. Понівечивши Польщу, Угорщину, Чехію, Молдову, Хорватію, монголи повернулися і побудували столицю Золотої Орди у нижньому Поволжі (нині Астраханська обл. росії). Віддаленість Галичини, Волині, Києва від місць кочів’я монголо-татар, непрохідні ліси та торгівля з європейськими країнами сприяли швидкому відновленню Галицько-Волинського князівства. Монголи не залишили на його території жодних залог і не зруйнували державного механізму самого князівства. Тієї кількості кочовиків, що облаштувалися на території України, було недостатньо, щоб тримати її під повним контролем. Галичина платила ординцям данину, але її князь Данило Галицький міг провадити доволі незалежну політику і був частиною європейської політичної арени, розпоряджався Київською митрополією, що свідчить про його вплив на терена колишньої Київської Русі. Саме Данило Галицький вперше використовує прапор з синьо-жовтими кольорами – золотий лев на синьому фоні. Пізніше ці кольори все частіше з’являтимуться на козацьких хоругвах і нарешті трансформуються у державний прапор України.
Данило Галицький. Джерело - ukrinform.ua
На відміну від Наддніпрянщини і Галичини, у північно-східних (російських) землях – Суздалі, Новгороді, Рязані, Муромі «не лишилося міст, не підкорених монголами», вони потрапили в повну залежність від Золотої Орди. Абсолютна військова перевага кочовиків обмежила повноваження місцевих правителів до сплати податків і мит, утримання доріг і пошти, надання допоміжного війська. У ХІІІ ст. починає зростати московське князівство, утворене як уділ Суздальщини. Її правитель Іван Калита отримує дозвіл збирати данину для монголів з навколишніх земель. Це підвищує значення москви, вона стає однією зі складових частин Золотої Орди – улусом, поряд з іншими ханствами – Кримським, Казанським, Астраханським.
Монгольська навала суттєво вплинула на традиції та культуру московії. Від кочовиків вона запозичила елементи побуту, одягу, прикрас. «Традиційна» російська шапка-вушанка є елементом монгольського вбрання.
«Традиційний» російський орнамент так само успадковано від ординців.
Жіноче вбрання Золотої Орди
Зліва – російський сарафан. Справа – фото російського етнофестивалю в тимчасово окупованому Донецьку, фото з сайту radiosvoboda.org
Монголи привнесли в російську культуру валянки, пельмені, ямськую пошту, золоті каптани, оздоблення прикрас бісером тощо. Водночас руйнування міст та винищення місцевого населення призвело до загального занепаду культурного рівня північних земель, їх огрубіння. Обірвалися зв’язки з Візантією та заходом. Часи ординського панування переорієнтували росію із заходу на схід і поглибили її відставання від Західної Європи.
В XV ст. в Орді спалахнули міжусобні війни, які призвели до її розпаду на окремі ханства. Ослаблені території Казанського, Астраханського та Сибірського ханств були завойовані Іваном Грозним у XVІ ст. – московія оформилася в своїх кордонах.
Кордони московської держави до завоювання колишніх земель Золотої Орди
Україні пощастило менше. Один з осколків Золотої Орди – Кримське ханство прийняло протекторат Туреччини і продовжило своє існування, здійснюючи постійні набіги на українські землі. Фактично, у XVІ ст. Україна опинилася в оточенні трьох войовничих держав – Польщі, Туреччини і московії. Єдиною можливістю зберегти себе було потужне військо, яким стало козацтво.
Відсутність сильного політичного центру, який міг би захистити місцеве населення від постійних набігів кочових орд з Криму та південно-східних степів (Дикого поля) призвів до появи озброєних загонів в містах та містечках на межі зі степом. Жителі прикордонних поселень самотужки організовували свій захист. Набуваючи воєнного досвіду, вони переходили в наступальні дії проти кочовиків. Так викарбовується козацтво. Козаки робили вилазки в глибину степу, поступово опановуючи та приборкуючи його, а згодом утворили власну державу – Гетьманщину, де панували демократичний лад та особисті свободи. Гетьманщина з’явилася в часи тотального домінування монархій та рабовласництва (кріпацтва) в Європі, що робить її ще більш видатним утворенням.
Військова рада на Січі. Художник М. Овечкін.
Козацькі часи акумулюють пам’ять попередніх поколінь та остаточно оформлюють українську ментальність. Відсутність жорсткої центральної влади та періоди без власної державності сформували несприйняття українцями державних інституцій, небажання їм підпорядковуватися. М’який клімат та родюча земля позбавили агресивності і бажання захоплювати чужі землі. А постійні напади кочовиків та сусідніх держав, за відсутності захисту з боку державної влади, стали причиною високої самоорганізації українців.
Яскравий прояв цієї самоорганізації та взаємодопомоги спостерігається сьогодні, з початком повномасштабного вторгнення московії в Україну. Не чекаючи на офіційні вказівки столиці, люди самі об’єднувалися для захисту країни – волонтерили, допомагали військовим, інформували про пересування ворога, голіруч виходили проти російських танків тощо. Саме ця національна риса дозволила нам зібрати гроші на 3 байрактари за 3 дні.
Цей волелюбний і спокійний український світогляд з XVІ ст. починає стикатися з абсолютно протилежним йому – агресивним, жорстко централізованим московським, який від Золотої Орди запозичив не тільки адміністративний і військовий уклад, а й смертну кару, покарання батогом, тортури.
Смертна кара через спалення в москві. Художник Г. Мясоєдов. Джерело - uk.wikipedia.org
В XVІ ст. москва проголошує себе «третім Римом» – останнім оплотом православ’я і починає претендувати на землі Києва, його релігійний, культурний та історичний спадок. Вийшовши з кочової орди, московське царство культурно відставало від країн Європи (перший вищий навчальний заклад на москві з’явився 1687 р., в Києві – 1576 р.) і сприймалося, як дика азійська держава. Привласнення здобутків Київської Русі додавало ваги московії і виводило на європейську політичну арену. З XVІ ст. москва починає називати себе «Руссієй», хоча тогочасні іноземні джерела називають її виключно московським царством або московією.
Зображення герба московії (саме московії, а не Русі чи Руссії) в книзі болгарського гравера Христофора Жефаровича, 1702 рік. Джерело - radiosvoboda.org
В XVІІ ст. Гетьманщина, виснажена постійним війнами на 3 фронти (польський, російський, турецький), втрачає державність, а її землі розділяються Польщею та московією. Загарбавши центр Давньої Русі, росія отримала можливості для подальшої фальсифікації свого походження. Особливий внесок в це зробив Петро І, який перейменував московське царство в «росію» або «російську імперію» у 1721 р. та наказав вивезти з українських земель літописи Давньої Русі. З нього починається переписування та фальшування літописних згадок. Справу Петра продовжила Катерина ІІ, за її наказом була написана «російська історія» від Русі до росії, де Київ називали першим «російським» містом, який «русскіє» покинули під час монгольської навали і утворили новий центр – москву, а Київщина стала окраїною. Цієї версії московити тримаються дотепер, хоча вона не витримує критики – люди в українських землях жили і за часів монгольської навали, і після неї. З них сформувалося козацтво, яке росія виключає зі своєї історії, як і існування самої України.
Карта України французького картографа Гійома де Боплана 1680 року. В правому верхньому куті вказано розташування московії – Moscovia Pars (Земля московія). Джерело - radiosvoboda.org
Ще однією причиною агресивної російської експансії була земля. Територія росії величезна, але здебільшого вкрита тундрою, болотами та вічними льодами. Для середньовічної держави сільське господарство було основою економіки і втрата родючих земель мала серйозні наслідки. У випадку московії – фатальні. Її родючі землі розташовані на кордоні з іншими державами і їх відчуження, в разі нападу, призвело би до руйнування державності, повернення до збирання ягід та розведення оленів в тундрі, тому росія постійно намагається розширити кордони за рахунок сусідів. Особливо України, яка з XVІІІ ст. стає основним джерелом зерна, а значить і прибутку для імперії.
Одеський порт, з якого російська імперія вивозила українське зерно на продаж, 1900-1914 рр. Джерело - romanovempire.org 
Протягом наступних століть російська імперія, а потім СРСР знищували будь-які згадки або натяки на українське. За різними підрахунками царатом та союзом видано близько сотні наказів на заборону української мови. Водночас московити привласнювали собі наші здобутки – письменників (М.Гоголь, А.Чехов), художників (І.Рєпін, К.Малевич), композиторів (П.Чайковський, С.Прокоф’єв), вчених (І.Сикорський, М.Амосов), багатства землі тощо. Розпад СРСР росія сприйняла, як поразку своєї імперської ідеології, а поступове відновлення української самосвідомості, як загрозу привласненому минулому та власній «величі». Сьогодні росіяни знову, з ординською жорстокістю, вщент руйнують наші міста; вирізають, катують наше населення; цуплять все, що має хоч якусь цінність. Сьогодні Україна в запеклій боротьбі відновлює своє історичне право на минуле, свою землю і державу; право говорити своєю мовою; носити віночок, а не кокошник; вдягати вишиванку, а не сарафан; гуляти у вишневому садку, а не в березовому гаю.
Ліворуч – «Портрет українки», 1884 р. Художник К. Маковський.
Праворуч – «Портрет княгині Зинаїди Миколаївни Юсупової в русськом костюмі», 1900-ті рр. Художник К. Маковський.
Нам не 31 рік, нам щонайменше тисяча років. Адепти «руського міра» обожнюють повторювати, що держави України не існувало до 1991 року. Так, в різні часи ми носили різні імена – Русь, Гетьманщина, УНР, Україна. Зміна назви – нормальний процес еволюції держави. Наприклад, Китай змінював назву кожний раз з появою нової династії. Не назва об’єднує людей в народи і держави, а спільність минулого і прагнення майбутнього. Ми поділяємо землеробський спадок трипільців, демократію антів, духовність Давньої Русі, військовий дух козацтва, культурні і наукові надбання цілих поколінь, змушених творити в російській окупації.
І поклик цієї спадщини настільки потужний, що в лютому 2022 року на його захист піднялася вся країна. І спільними зусиллями, ми відсвяткуємо ще не один День Незалежності нашої держави – України!
Картина нейромережі Midjourney. Так штучний інтелект бачить перемогу України у війні з росією. Зображення з сайту donpatriot.news
Головний спеціаліст державного архіву Донецької області Олена БУЦЕНКО