15 липня в Україні відзначається День Української Державності.
Українська Державність – це той незримий ланцюжок, що поєднує славну історію Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Української козацької держави, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, сучасної незалежної України. Українська Державність – це не тільки закони і апарат управління, це тисячолітня історія багатомільйонного народу, десятків поколінь зі своєю рідною мовою, звичаями, традиціями, культурою. Укрaїнська Державність – це сотні, тисячі, мільйони людей, хто день у день формував, виборював, захищав та передавав нащадкам ті цінності, які сьогодні об’єднують нас як Український народ.
З нагоди Дня Української Державності Донецька облдержадміністрація публікує цикл розповідей про видатних діячів Донеччини – борців за ідею української державності та незалежність України.
Василь Стус народився в 1938 році на Вінниччині в селі Рахнівка. Але ми знаємо письменника як представника Донеччини, адже коли йому було 3 роки, його батьки переїхали в Сталіно (тепер Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Там батько знайшов роботу на хімічному заводі, а малий Василь пішов до школи.
Школу Стус закінчив зі срібною медаллю й, маючи велике бажання стати журналістом, поїхав вступати до Київського університету. Але не склалося — в університеті йому сказали, що він ще замолодий. Тож Василь повертається додому й стає студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту.
Після закінчення навчання працював учителем у Таужнянській сільській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області. У 1959-1961 роках Василь Стус служив в армії на Уралі. У 1961-1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.
Відколи Стус став дисидентом? У відповідь на це питання дослідники його біографії згадують кілька подій.
Перша з них — 4 вересня 1965 року, прем’єрний показ «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова в кінотеатрі «Україна» в Києві, який спонтанно переріс у відверто дисидентську демонстрацію проти репресій української інтелігенції.
У залі була присутня команда фільму, включно з Параджановим, журналіст В’ячеслав Чорновіл, а письменник Іван Дзюба виголосив в мікрофон: «Наступила реакція 1937 року. Зараз в Україні ведуться арешти інтелігенції – письменників, поетів, художників».
Після цього Стус і Чорновіл кидають до публіки заклик: «Хто проти тиранії – встаньте!» – і самі піднімаються першими.
Цей день фактично став початком активної діяльності Стуса в шістдесятницькому русі. За цей вчинок його відраховують з аспірантури, а потім і з Державного історичного архіву, де він на той час працював.
У 1970 році Василь Стус першим публічно називає убивство художниці, правозахисниці й дисидентки Алли Горської убивством. За офіційною версією слідства, її зарубав через неприязні сімейні відносини свекор (якого знайшли за кілька днів на залізничному полотні з відрізаною потягом головою), але в сімейному й дисидентському середовищі всі були переконані, що це політичне вбивство. Втім, тоді довести правду чи добитися справедливості в органах було неможливо. Тому похорон Горської в Києві перетворився на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму.
Василь Стус ставав дедалі помітнішою фігурою: він писав відкриті листи до Компартії, Спілки Письменників та Верховної Ради, критикуючи порушення людських прав і арешти колег. Незабаром режим арештував і його самого, перетворивши із захисника політв’язнів на ув’язненого: 12 січня 1972 року відбулася ціла хвиля «різдвяних» ув’язнень українських дисидентів, яка увійшла в історію під назвою «арештована коляда».
Письменника майже 9 місяців утримували в слідчому ізоляторі. У результаті він отримав позбавлення волі строком на 5 років і 3 роки заслання у таборах Магадану та Мордовії за «антирадянську агітацію та пропаганду». На засланні майже всі рукописи у Стуса відбирались і знищувались.
Коли строк завершився, Стуса вислали у селище імені Матросова, що в Магаданській області. Там поет працював 2 роки на золотих копальнях. Звільнили його в 1979 році, але його погляди після цього не змінилися.
Василь Стус написав заяву про відмову від радянського громадянства, пояснюючи, що обстоювання демократичних цінностей несумісне з радянською системою.
Коли влітку 1979 року Стус повертається з заслання до Києва, він вступає до Української Гельсінської групи правозахисників. Він відкрито виступав на захист репресованих членів групи. У цей час Стус працював робочим на заводах, зокрема формувальником у ливарному цеху, на конвеєрі взуттєвого об’єднання. За ним спочатку встановлюють нагляд, а потім знов заарештовують.
Вдруге Стуса засуджують вже на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Термін він відбував у селі Кучино, Пермської області.
Умови утримання були жахливими: постійні утиски адміністрації, заборона побачень, хвороби. Стус тримав голодування на знак протесту, його на рік закривали в одиночну камеру. До кінця свого терміну письменник не дожив: 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у карцері, куди його кинули за те, що він читав книгу, спершись ліктями на верхні нари — це кваліфікували як «порушення режиму».
Довгий час про смерть Василя Стуса не знали ні сім’я, ні друзі. Привезти тіло в Україну ставало можливим тільки через чотири роки, адже письменник помер раніше за час, коли мав сплинути його термін ув’язнення — принаймні, такою була аргументація радянської влади. Згодом ціною великих зусиль Стуса вдалося перепоховали разом з дисидентами Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві. Тисячі людей вийшли на вулиці Києва, аби провести політв’язнів в останню путь. Демонстрація набула політичного характеру, стала спонтанним, але масовим актом непокори радянській системі — над протестувальниками майоріли жовто-блакитні й навіть червоно-чорні стяги.
Дев’ять томів поетичної творчості Василя Стуса побачили світ уже після його смерті. В 1990 році Василя Семеновича було посмертно реабілітовано, а у 2005 – удостоєно почесного звання Герой України.