15 липня в Україні відзначається День Української Державності.
Українська Державність – це той незримий ланцюжок, що поєднує славну історію Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Української козацької держави, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, сучасної незалежної України. Українська Державність – це не тільки закони і апарат управління, це тисячолітня історія багатомільйонного народу, десятків поколінь зі своєю рідною мовою, звичаями, традиціями, культурою. Українська Державність – це сотні, тисячі, мільйони людей, хто день у день формував, виборював, захищав та передавав нащадкам ті цінності, які сьогодні об’єднують нас як Український народ.
З нагоди Дня Української Державності Донецька облдержадміністрація публікує цикл розповідей про борців за ідею української державності та незалежність України.
У 1940-х роках ОУН-УПА активно працювали на Донеччині та Луганщині, проводячи українізацію та намагаючись згуртувати місцевих жителів навколо національної ідеї.
8 жовтня 1941 року оунівці з III Похідної групи ОУН (б) опинилися в Маріуполі, де негайно розпочали будувати мережу націоналістичного підпілля. Їх було 10–12 осіб, на чолі з Володимиром Болгарським-Булавським.
Підпільник М. Стасюк заснував у місті «Маріупольську газету» та згуртував навколо себе групу патріотів (працівників друкарні, видавництва, музею і театру, лікарів, агрономів, учителів), які мали проводити націоналістичну діяльність у місті та районі.
У той же час Болгарський-Булавський сформував свій осередок і базу націоналістичного підпілля в м. Красногорівка, де почав працювати на посаді завідувача відділу Наросвіти Мар’їнського району. З цього часу розпочалася активна робота з розбудови підпільної мережі в області та проведення агітаційно-пропагандистських заходів серед місцевого населення.
Перед групою постала складна проблема згуртування місцевого населення навколо ідеї українського націоналізму. Це, зокрема, проявилося в скептицизмі мешканців сходу України щодо можливостей власними силами вибороти свою незалежність. Однак члени похідної групи зуміли організувати з місцевого населення підпільні групи. Так, у м. Маріуполі організація ОУН (б) нараховувала близько 300 осіб, у Краматорську – 120, у Слов’янську – 80, у Красноармійську – понад 50 осіб.
Виконуючи вказівки головного проводу ОУН (б), націоналісти в регіоні почали брати під контроль місцеві газети, намагаючись проникнути до місцевих адміністрацій. У Мар’їнському районі було організовано «Просвіту», яка зайнялася випуском україномовної газети «Плуг», редактором якої був директор школи О. Петрусенко.
Переважно до складу ОУН входила інтелігенція, зокрема учителі та лікарі, а також молодь.
«За підрахунками чекістів, найбільш потужні мельниківські й бандерівські організації під час німецько-радянської війни були створені в Дніпропетровській, Київській, Одеській, Сталінській і Харківській областях. За підрахунками дослідників, кількість учасників оунівського руху, народжених у Донецькій області, складала приблизно половину від загалу всієї організації на Донеччині. Вихідці з Галичини та Волині складали приблизно 10 відсотків. Приблизно 40 відсотків підпільників ОУН — вихідці із центру України. Це підтверджує тезу Євгена Стахіва про підтримку частиною місцевих українців підпільників ОУН(б)», — писав Олександр Добровольський.
Сповідуючи ідею Соборності, оунівці бачили Донеччину невід’ємною частиною Української держави.
«Члени ОУН і їхні симпатики керували одинадцятьма з 35 районних відділів освіти. Було підготовлено і видано підручники й азбуку для шкіл у Слов’янську, Краматорську, Маріуполі, Горлівці, Авдіївці (невідомо, чи встигли надрукувати). У Костянтинівці, у зв’язку з приходом червоних восени 1943 року, підготовлені підручники було знищено. У 1942 році вперше в Донбасі було видано 8 наказів про запровадження української мови як державної в семи районах: Горлівському, Костянтинівському, Волноваському, Ольгинському, Авдіївському, Маріупольському, Добропільському Сталінської області та Попаснянському районі Луганської області. Відомий наказ кінця 1942 року про запровадження української мови як державної по всій території Луганської області», — писав Олександр Добровольський.
З настанням 1942 року для оунівського підпілля почалися «чорні дні». Німецьке командування вважало, що українські націоналісти занадто далеко зайшли в поширенні ідеї самостійної України та популяризації національних героїв, які були, на його погляд, загрозливими для стабільності окупованої території. Наприклад, у «Маріупольській газеті» впродовж 1942 року спостерігається поширення не лише пропагандистської інформації про переможні бої німецької армії по всіх фронтах, а й різноманітних проукраїнських матеріалів. Зважаючи на те, що редакція згаданої газети перебувала під контролем німецької влади, українському підпіллю все ж вдавалося використовувати періодичне видання в своїх цілях і в такий спосіб впливати на свідомість людей. Відродити велич українського народу й показати українцям, що й у нас є власна історія, герої та просвітники, які боролися не лише зі зброєю в руках, а й милозвучною рідною мовою. Так, у лютневому номері газети була підготовлена добірка про Лесю Українку. А для творчості Тараса Шевченка було виділено вересневий випуск «Маріупольської газети», в якому редактори намагалися відобразити не лише життєвий шлях та діяльність поета-художника, а й показати національного героя, життя якого було покладено на вівтар Батьківщини. Водночас представники ОУН (б) не забували й про відродження національних традицій. Для цього 25 грудня 1942 року в «Маріупольській газеті» було підготовлено статтю «Як святкували Різдво на Україні», у якій в етнографічній ретроспективі були змальовані автентичні українські обряди колядування. Також у рубриці «Досліди української історії поза межами СССР» націоналісти робили акцент на працях українських істориків В. Липинскього «Україна на переломі», С. Томашівського «Українська історія», Д. Дорошенка «Нарис історії України», які в своїх наукових розвідках відображали відмінну від радянської візії історію України. Усе це не подобалося німецькому командуванню, адже створення незалежної Української держави не входило в плани нацистів. Натомість активна агітаційно-пропагандистська робота націоналістів аж ніяк не була на користь Третьому райху.
Уже із січня 1942 року всі працівники Організації в м. Сталіно (Донецьку) й районів були викликані в гестапо, де їм було запропоновано залишити межі Сталінської області. У результаті більшість учасників організації ОНУ (б) змушена була покинути регіон. Однак перед цим Болгарський-Булавський зумів залишити на нелегальному становищі невелику групу націоналістів, яка мала в майбутньому стати опорою нового обласного проводу.
З активізацією похідних груп ОУН у напрямку сходу України та початком відродження культурно-національного руху українців Донеччини здавалося, що після звільнення від радянського тоталітарного режиму відкриваються нові можливості для розвитку мовної ідентичності та національної свідомості українців цього краю. Однак нацисти продовжили комуністичний терор, зокрема проти націоналістичних активістів.
З 1942 року розпочинається другий період діяльності ОУН (б) у Сталінській області. Відтоді націоналістичне підпілля змушене було перейти на нелегальне становище. Уже наприкінці лютого 1942 року на основі організованої нелегальної підпільної мережі ОУН (б) починає діяти група Євгена Стахова та Івана Клима.