Сімдесят років тривала радянська окупація України, і жодного дня з цих сімдесяти років українцям не було просто.
Але навіть серед тих страшних часів три періоди стоять осібно. 1921–23, 1932–33 і 1946–47 роки. Тоді кривавий комуністичний режим заповзявся винищити українців у найжорстокіший спосіб: заморивши голодом.
У людей забирали не тільки їжу, але й зерно на посів, не залишаючи жодних шансів вижити. Голод, голод, щоденний голод. Доводилося їсти навіть траву і кору дерев. Сидячи у теплі за комп’ютером, маючи бодай якусь їжу в холодильнику, уявити ці страждання просто неможливо. Вони видаються якоюсь вигадкою, бо ми не звикли бачити світ аж таким жорстоким.
Але так воно й було. Страшно і безнадійно. Мільйони загинули. Десятки мільйонів – не народилися. Українську націю відкотили на десятки років у її становленні. І на довгі роки наперед закарбували у підсвідомості небажання жити в селі, бо саме села постраждали найбільше, та прагнення доїдати все до останньої крихти, ніби переживаючи, що наступної їжі може вже й не бути.
Травма, спричинена цим злочином, живе в нас і досі, але дуже часто залишається не осмисленою і не побореною.
Хоча б раз на рік варто зупинитися і зрозуміти, що нас усіх могло б тут і не бути. Якби окупант виявився трошки настійнішим, більшість із нас ніколи не народилася б. Те, що ми є, – це чисте везіння.
Тож згадаймо в цей день тих, хто загинув. І тих, хто убивав – теж. Щоб ніколи більше не впасти в обійми нашого одвічного ворога, який завжди за першої ж нагоди спробує звести нас зі світу.
Збережи пам'ять. Збережи правду.
Голова Донецької облдержадміністрації,
керівник обласної військово-цивільної адміністрації
Павло Кириленко