У лютому-березні 1918 року армія Української Народної Республіки спільно із військами союзників стрімко звільняла українські землі від більшовицьких загонів.
2 березня 1918 року українські війська визволили від більшовиків Київ. До столиці повернулася Центральна Рада та інші органи влади і установи УНР. Також відбулася реорганізація збройних сил та визначення завдань. Під час встановлення кордонів території УНР, у першу чергу, орієнтувалися на етнографічну карту, на те, що до складу Української держави, мали увійти українські етнічні землі. Тож у Третьому Універсалі Центральної Ради, який проголошував Українську Народну Республіку, зазначалося, що УНР чітко на Сході буде обмежена Катеринославською і Харківською губернією.
Наприкінці березня Запорізька дивізія під командуванням Олександра Натієва визволила Полтаву. У цей же час на схід просувалися союзні українцям німецькі та австро-угорські війська.
На початку квітня генерал Натієв поділив свою дивізію на дві частини: одна група на чолі з командиром 2-го Запорізького пішого полку Петром Болбочаном вирушила з Полтави на Харків, а друга на чолі з командиром 3-го Гайдамацького полку Володимиром Сікевичем повинна була наступати через Лозову на Донбас.
Після запеклих боїв на підступах до міста, 8 квітня війська Болбочана визволили Харків. Тим часом група Сікевича зайняла Лозову.
10 квітня 1918 року за таємним наказом військового міністра УНР Олександра Жуковського була сформована Кримська група, яка мала випередити німецькі війська, зайняти півострів та встановити контроль над Чорноморським флотом. Групу очолив полковник Петро Болбочан.
Друга група, під командуванням Володимира Сікевича, й далі продовжували звільняти східну частину України. Це група дістала назву Слов’янської. У складі Слов’янської групи перебували 1-й Запорізький піший полк імені Петра Дорошенка під командуванням Олександра Загродського, 3-й Запорізький піший полк імені Богдана Хмельницького під командуванням Олександра Шаповала, 3-й Гайдамацький полк та деякі інші частини.
Одним із завдань групи було встановлення контролю над ресурсами Донецького кам’яновугільного басейну (у спогадах на позначення Донбасу зустрічаємо поняття «Донецький водозбір» або «Донецька заглибина»).
15 квітня Слов’янська група зайняла станцію Барвінкове на Харківщині, 17 квітня - увійшла до Слов’янська, а 18 квітня - визволила Бахмут.
Не зважаючи на вчинений більшовиками терор, на Донеччині були окремі формування, які під час більшовицької окупації вели партизанську війну і пізніше допомогли армії УНР визволяти цю територію.
Робітнича делегація Краматорська зустріла вояків Слов’янської групи з хлібом-сіллю та подарувала український прапор з написом «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!».
25-27 квітня українські та німецькі війська вели важкі бої з більшовиками в районі Горлівки та її околиць – станції Микитівки та Ртутного заводу. Ворог контратакував при підтримці потужного гарматного вогню, однак врешті був змушений відступити. Особливу відвагу в боях проявили дорошенківці Загродського, які не дали червоним оточити українські війська.
У Горлівці Слов’янська група захопила багато полонених і здобула велику кількість трофеїв. Запорожцям дісталися вагони зі зброєю, боєприпасами та медикаментами. Також тут знаходилися чималі запаси видобутого вугілля, які за наказом Сікевича почали відправляти до Києва.
Далі наступ Слов’янської групи здійснювався за трьома напрямками: на станції Юзівка (нині Донецьк), Попасну і Дебальцево.
28 квітня з боєм було звільнено Дебальцево. 30 квітня вояки 3-й Запорізького пішого полку імені Богдана Хмельницького прибули до станції Колпаково (нині - Ковпакове в Антрацитівському району Луганської області), яка знаходилася на адміністративній межі Катеринославської губернії та земель Війська Донського.
Український уряд прагнув налагодити дружні відносини із донцями, а тому Володимиру Сікевичу було надано наказ зупинити просування Слов’янської групи.
Визволення Донбасу завершилося символічним актом: у Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, пофарбували їх у жовту і блакитну фарби, які знайшли та станції, а на кожному з двох боків намалювали тризуб, під яким написали «УНР». До стовпів прибили тримачі для українських прапорів. Священик відслужив молебень і окропив святою водою прапори. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а присутнє вояцтво вигукнуло: «Слава!».
На Донбасі українські військові побачили картину занепаду підприємств важкої промисловості. Володимир Сікевич наступним чином описав свої враження: «Сумно було дивитися, що це осередок гігантської сили тепер стоїть. Доміневі печі погасли і сталь в трубах застигла. Треба зміняти на нове, бо це все нездале. Скрізь тихо, нігде не чути гудків, великі комини не викидають під саме небо хмари диму. Зі всіх частин машин зняті мідяні частини, треба багато роботи, знання і матеріалу, щоб машини пустити в рух. Машини стоять, але це ще хоч біда, але безкровна, бо то машина. А от ті, що при машинах стоять, от там кипить непорозуміння, які використали агітатори, щоб робітництво перетягти на свій бік».
Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб Сікевича знаходився у Микитівці. За наказом генерала Натієва, воїни Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню занепалої вугільної промисловості.
Наприкінці травня Сікевич отримав новий наказ: охорону всього Донецького басейну передати місцевій цивільній, залізничній і німецькій владі, а війська групи перевести на північ сучасної Луганщини, де зайняти демаркаційну лінію з більшовицькою росією. Невдовзі сюди прибули також військові Кримської групи Болбочана. Запорожці знову об’єдналися і були реорганізовані в Окрему Запорізьку дивізію. Службу на кордоні дивізія несла до часу антигетьманського повстання в листопаді 1918 року.
Досвід стрімкого звільнення Криму та Донбасу від більшовицької армії навесні 1918 року доводить, що військове мистецтво, прагнення звільнити власну землю та підтримка союзників здатна перемогти чисельнішу армію загарбників й змусити їх залишати позиції й тікати.
Історія циклічна – з 2014 року частина території України знов окупована росіянами, у лютому 2022 року вони знов зробили спробу відновити імперію, але марно. Як і сторіччя тому Україна крок за кроком повертає своє: свої землі, свої ресурси, своїх людей.