У 2018 році Верховна Рада України встановила другу неділю вересня офіційним днем пам’яті про насильницькі депортації українців в 1944-1951 роках. Цього року цей день припадає на 13 вересня.
Початок масового переселення та депортації з Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя припадає на період з1944 по 1951 роки внаслідок угод між СРСР та Польщею. Перший етап відбувся у 1944-1946 роках, коли було переселено близько 482 тисяч українців. Потім, у 1947 році, в рамках операції «Вісла» депортовано ще близько 150 тисяч осіб. Загалом, за різними даними, близько 700 тисяч українців було переселено з цих регіонів до УРСР.
Депортація українців з цих територій була спричинена політичними та етнічними мотивами з метою створення моноетнічної польської держави та вирішення «українського питання». Вона супроводжувалася насильством, конфіскацією майна, обмеженням прав та терором.
Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. Для встановлення радянсько-польського кордону й усунення тривалих суперечок щодо спірних територій між українцями та поляками 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
До переїзду в СРСР підлягали усі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств. Переселення мало бути добровільним, однак перетворилося на примусові депортації, які супроводжувалися репресіями, позбавленням майна, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей.
Підставою для переселення ставали списки осіб, що виявили бажання покинути Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Причому виявлення волі могло бути письмовим та усним. Це створювало широкі можливості для зловживань. В угоді не були виписані критерії визначення національності тієї чи іншої особи. Врешті, основним показником для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), в якій були дані про віросповідання і національність.
За згаданою угодою в 1944-1946 роках понад 482 тисячі українців примусово переселили до УРСР. В радянській Україні їх розселили на території 17 областей – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
На територію Сталінської (Донецької) області пересилили 10037 лемків і бойків – представників етнографічної групи українців. Зокрема в села Званівка, Роздолівка, Верхньокам’янське сучасного Бахмутського району переселено бойків з сіл Лісковате та Коросно Хирівського району Дрогобицької області. У Тельманівський (нині – Кальміуський) район переселили мешканців села Чорна Нижньо-Устрицького району, зокрема у селище Тельманове (нині – Бойківське) – 514 осіб, в село Мічуріне – 282, в село Староласпа ‒ 299, в колишній Олександрівський район, зокрема село Криниці — декілька сотен.
Тоді ж із західних областей радянської України до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.
Продовженням депортації українців стала «акція Вісла», проведена польським комуністичним режимом. У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч людей.
Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948, 1951 роках.
Переселені українці переживали матеріальні і моральні труднощі. На нових місцях вони повинні були пристосовуватися до нових умов господарювання. Наприклад, колишні мешканці Прикарпаття і Карпат із традиційним укладом, сформованим у гірських лісистих місцевостях, опинившись у південних областей України, мусили звикати до степового клімату та аграрної культури.
Практично всі прибулі в УРСР зіштовхнулися з житловою проблемою. Переселенців до південних областей планували розміщати в колишніх німецьких колоніях. Проте на час переселення деякі колонії спалили, інші зайняли для підсобних господарств. Частину будинків у колоніях заселили місцеві колгоспники і різні прибулі, які втратили житло під час війни. Отже вільними залишалися приміщення, непридатні для проживання.
Ті, хто опинився в західних областях, розміщувалися в оселях, покинутих поляками. Але й тут справа рухалася надто повільно. Хіба що сприятливим чинником адаптації у цьому регіоні до кінця 1947 року була можливість вести індивідуальне господарство або працювати у заможних домоволодіннях.
Житлова невлаштованість була не єдиним лихом переселенців. Щодо них чинилися свавілля і беззаконня. Численні приклади таких зафіксовані в документах. Наприклад, у 1945 році траплялися випадки, коли переселенцям вже на другий день прибуття на нове місце вручали повідомлення про здачу державних обов’язкових поставок.
З метою «радянського перевиховання» серед депортованих проводили масово-політичну роботу. Невдоволених комуністичним ладом арештовували та судили як «націоналістичний елемент».
Загалом примусове переселення призвело до руйнування історичних, матеріальних, моральних та культурних цінностей Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя і поставило під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу.