Олена Хаваліц - ще одна героїня рубрики "Ми є. Були. І будем ми!" від управління сім’ї, молоді та масових заходів національно-патріотичного виховання облдержадміністрації, яке збирає історії успішного досвіду донеччан-патріотів. Нижче пропонуємо вашій увазі черговий матеріал управління:
Олена Хаваліц – маріупольчанка, активістка, модератор національно-патріотичного руху "За Україну" в Німеччині, активно приймає учать у заходах на підтримку України, волонтерських рухах та підтримує тих, хто найбільше потребує допомоги. Є студенткою групи ПТБ-22 кафедри економічної теорії та підприємництва Державного вищого навчального закладу «Приазовський державний технічний університет». Олена знаходиться у складі української діаспори і підтримує нашу державу у місті Хайльбронн (Німеччина).
Вона брала участь у проєкті "Дочекаємося" з українською телеведучою Лілією Ребрик, вшанувала пам'ять Степана Бандери у Мюнхені разом з українцями та онуком Степана - Стефком Бандерою, була учасником заходу з нагоди вшанування пам'яті жертв Голодомору. Допомагає українцям та нашим захисникам.
"Моє ім'я Олена. Маю навіть, псевдонім "Янгол". Це ще з 2019 року, коли проходила підготовку "Надання домедичної допомоги в умовах бойових дій" з медичним батальйоном «Госпіталь'єри»", - розповідає Олена.
З 2019 року є учасницею проєкту "Білі Янголи" - Національне об'єднання жіноцтва, засноване Національним Корпусом і спецпідрозділом "Схід". Об'єднання жінок, що вміють себе захистити, надавати медичну допомогу та для кого "ланцюжок соціальної відповідальності" - не тільки слова.
В Маріуполі з 2000 року існувала надзвичайна спільнота "Тренінговий центр АНТАРЕС", яка втілювала в життя соціальні проєкти (без фінансування міста). Від свят для онкохворих, надання лікарням операційних столів до встановлення світлофорів. З 2020 року з випускниками центру заснували громадську організацію "АНТАРЕС".
"Про те, що повномасштабне вторгнення з усіма наслідками вже невідворотне, дізналася о 5 ранку, коли збиралася заступати на пост Служби безпеки Маріупольського торговельного порту. Добре пам'ятаю, що сказала тоді чоловіку «Це все… І це ще довго не закінчиться», - згадує Олена, - Написала йому список медичних препаратів, що мали терміново знайти. Все! Від звичайних противірусних до турнікетів, шприців, кровоспинних, термоковдри... Чоловік відвіз мене на роботу, сам поїхав містом шукати. Далі - свідомість відмовлялася сприймати реальність. Потім було вже не до переживань, бо мали вижити і допомагати вижити іншим. Нас обстрілювали з усього, що можна. Майже увесь час.
Вперше до підвалу спустилися 5 березня, коли в наш будинок влучила ракета. У підвалі нас було 50 дорослих та 13 дітей. На початку мій Батько, який мешкав у сусідньому дворі, ще часто забігав до нас у підвал з криками "Лєна!". Тоді він ще вважав, що кожному можна допомогти. Просто парк. Просто люди, які йшли по воду до криниці... Або просто люди, які стояли в черзі... Просто відірвані частини тіла... Просто немає можливості після надання першої допомоги потім донести їх до лікарів... Просто те, що залишалося від людей…
Потім Тато перестав кликати мене. Більшості нічим не можна було вже зарадити. Ми звикли. Усі звикли. Крізь мертві. На землі. На зупинках. Крізь.
До Запоріжжя ми в'їхали разом з сотнями інших машин 25 березня. 28 березня чоловік посадив мене та інших жінок та дітей (в тому числі й вагітну жінку) на волонтерський бус, що їхав від військових на Володимир-Волинський. Нас відвезли до кордону. Чоловіки залишились в Запоріжжі і ще довгі місяці приймали біженців, що щойно перетнули лінію розмежування. Приймали, надавали допомогу, годували, давали прихисток. Організували відправлення наших біженців за кордон безкоштовними автобусами. В телеграм-каналі і досі працює група. І досі кожен день відправляють людей.
Приїхавши за кордон, стала перед вибором. Залишити тут своїх рідних - маму та сестру - та повертатися й ставати у стрій чи залишатися та допомагати звідси. Довгі емоційні розмови з коханим таки переконали, що більше зможу допомогти там, де є працюючий інтернет. І я залишилась.
Навчилася розшукувати маріупольчан (місто було закрите довгий час, без зв'язку, під постійним бомбардуванням). Спочатку шукала рідних. Потім почала шукати родини наших військових, що не мали можливості покинути місто, бо одразу - або смерть, або тортури. Їм в жодному разі не можна було проходити "рашистську фільтрацію". А без фільтрації не можна було покинути непідконтрольну територію. Тоді довелось навчитися вирішувати й ці питання. З кожною вивезеною родиною (інколи один такий шлях займав декілька днів), з кожною безсонною ніччю і після такого довгоочікуваного і сказаного "за формою" дзвінку ("Ми проїхали перших українських військових"), підходила до дзеркала і казала вголос: "+1". Для мене це не просто слова. Це означає те, що ще одну родину весь шлях оберігали янголи, і вона вже на підконтрольній. Іноді родини вже встигли пережити побиття... Катування… Інколи вдавалося "вихопити" їх прямо "з під носу" "МГБ". Я досі пам'ятаю кожну родину. Це вже рідні люди.
З травня модерую усі заходи в підтримку України! Маємо велику команду, у якій є як українці, так і німці. Плетемо сітки, відправляємо все (їжа, одяг, медицина, малюнки, генератори) нашим військовим. З новин останнього тижня - речі для малечі вже доставлені в Україну, це для багатьох родин, що втратили все, та доставили медицину у два підрозділи Бахмута. Слова, якими має керуватись кожен волонтер: ВСЕ, ЩО ТИ РОБИШ - ТИ РОБИШ НА ОЧАХ У БОГА/ВСЕСВІТУ. Кожного ранку питання до самого себе: «Що вчора я зробив для країни? І що ще я маю зробити, щоб вона вистояла?»".
