«Молода людина року – 2025» - Акшин Салехлі

Учасник обласного конкурсу «Молода людина року – 2025» у номінації «Захисник правопорядку» Акшин Салехлі

Ми з Азербайджану, я там народився. Наші батьки переїхали сюди в 1998 році. Вся родина в Азербайджані, тут лише мама, батько і ми з братом. У 1998 році дідусь приїхав сюди торгувати, він був приватним підприємцем, а батько переїхав продовжувати цю справу. Батьки під час повномасштабної війни залишилися в Україні на Донеччині.

Я з міста Гірник, це біля Мар'їнки. Там ріс, ходив у школу, а потім вступив до Національної гвардії України. Служив медбратом у Харкові в санчастині. Коли вже відслужив, то подумав, що піду по братових слідах, працюватиму в поліції. Це, здається, був 2021 рік.

На помічника слідчого я навчався у Маріуполі, а працював у Покровську. А потім вже звідти мене перевели працювати у Дружківку. І так я досі тут… На початку повномасштабної війни мені сказали, що я буду парамедиком, бо колись служив у санчастині медбратом.

Зараз моєму батькові 60 років. Він нас виховував, завжди казав, що кожен чоловік має служити в армії. Я пройшов строкову службу, внутрішні війська, Нацгвардію. Я зрозумів, що мені подобається військова справа, захотів підписати контракт. Батько сказав, щоб я повернувся з армії, походив пів року, і якщо мені й надалі це подобатиметься, тоді підпишу. А мій брат був у поліції, його дружина у поліції, я подумав, що можна створити поліційну династію, і тепер ми всі в поліції, моя дівчина в поліції теж.

Зараз це, можливо, буде дивно звучати, але мені все подобається: цікаво вивчати медицину, надавати людям допомогу. Я дедалі більше пересвідчуюся в правильності вибору своєї професії, розуміючи, що це абсолютно моя справа. Це моє…

Коли тут у нас трапляється влучання, то я бігом вдягаюся перший, щоб вирушити на місце. Буває, що в нас тут немає «швидкої допомоги», ми кладемо людей у свої автомобілі, у нас все в крові, автомобілі в крові, але ти приїжджаєш на стабілізаційний пункт, віддаєш постраждалого і розумієш — ти допоміг. Оце таке відчуття… Наче плюс по кармі.

У 2022 році я віддав свою машину в ремонт і взяв братову поїздити. Був випадок: мужчина болгаркою чистив газові балони. Іскра потрапила, один балон розірвався. У чоловіка 100% опіків. І недалеко була жінка, осколком цього балона їй відірвало литку. Критична кровотеча, наклали турнікет. Ми зателефонували на «швидку», але їх треба було чекати дуже довго. Почалася злива. А в машині мого брата, якою я приїхав, білий салон. Ну й от ми садимо її в цей салон, а що ж робити? В нас ще це на відео є, як дощ ллє, а я цю жінку веду і саджу в машину. Приїхали, доставили жінку у лікарню, медсестра нам каже: «Дивіться, а у вас же весь салон, все абсолютно в крові». Та що там такого? Я салон протер і поїхав далі…

Взагалі, як ми працюємо? Приїжджаємо, надаємо першу допомогу, максимально швидко евакуюємо людей до лікарні. На початку сортуємо людей, як нас вчив керівник групи парамедиків Олександр Савенко, — на зелених, жовтих та червоних. Намагаємося надати допомогу якнайшвидше. А коли всіх поранених вивезли, тоді парамедик у мені засинає і прокидається поліціянт. Ми документуємо та шукаємо загиблих.

Ми працюємо в Дружківці. У нас теж були масовані обстріли. Якось сталося п'ять чи шість влучань з різницею в кілька хвилин. Пройшлись обстрілами по всіх точках міста. Ми тоді сіли в машину мого колеги, це був старенький Mercedes: приїжджали на обстріл, кричали, чи є поранені. Потім бігли 150 метрів, знову кричали: «Є поранені?». Якщо нікого не було, то ми їхали далі на наступне місце обстрілу. Шукали поранених, тоді телефонували в чергову частину і звітували.

Одного разу був обстріл в Софіївці, це 15 кілометрів від Дружківки. Ми приїжджаємо, а там касети розкидані, все горить. Бочка з бензином так нагрілася, що мало не кипить. Ідемо шукати поранених. Прибігає мій колега і каже: «Акшин, кидай все, біжи сюди терміново». Мій рюкзак важить, мабуть, кілограмів 30. І от я з ним швидко біжу метрів 200. Навіть в школі так швидко ніколи не бігав. Інколи під час обстрілів я сам собі дивуюсь: 185 сантиметрів зросту, 110 кілограмів ваги, але в таких ситуаціях дуже швидко біжу.

Там чоловік з дружиною на городі прибирали. Чоловік сидить, у нього в грудях осколок, а його дружина лежить. Я її оглядаю: поранення голови... Я намагаюся якось це перемотати, викликаю швидку допомогу, але поки вона їде, жінка помирає. І от цей чоловік, я з ним намагаюся говорити, він не відповідає. Я пробую його посадити, а він групується. Бачу в грудях дірку і розумію, що в нього закритий пневмоторакс: грудна клітина почала надуватись, як м’яч. Ми там ще посварилися з медиками швидкої допомоги, бо вони їхали дуже довго.

Але от вони на місці, я їм даю голку, якою треба проколоти легені, коли закритий пневмоторакс. Кажу: «Тримайте, бо ми ж не можемо таке робити, ми не маємо права». І от я даю їй голку, а вона каже: «Ні, я не вмію». Ого! Прошу цю жінку зі «швидкої» відійти. Це, звісно, все культурно було, ми ж ніколи не сваримося, не лаємось. Я закидаю цього чоловіка на каталку, вмикаю світло, навколо купа людей. І я їм кажу: «Будь ласка, дві хвилини помовчіть».

Я мусульманин, а тут стою, двічі вголос читаю «Отче наш» і проколюю йому легеню. Все. І тут я бачу, що повітря проходить, грудна клітина здувається. Там був мій відповідальний начальник, він дивився на це все і запитує: «Акшин, хто ти такий? Як ти це зробив?». Ну, чесно, я щодня людям легені не проколюю. Ти наче і знаєш, як це робити, між 2-м та 3-м ребром… Але стрес, і ти просто думаєш — дай Боже, щоб все вийшло, бо якщо він зараз смикнеться, якщо голка не туди піде… Звісно, хочеш зробити добре, але щоб випадково не нашкодити…

Його відвезли в лікарню. Лікарі спершу не зрозуміли, що за дірочка в нього в грудях. Наступного дня поїхали до нього в лікарню. Ми приходимо, а цей чоловік каже: «А де моя дружина?». Я стою, дивлюсь на нього, розвертаюсь і йду. Я не м’якотілий, але як йому сказати? Потім йому лікар повідомив про загибель дружини.

Недавно я був у тому районі, заскочив до цього чоловіка. «Здрастуйте». Він каже: «Я вас впізнав». Там таке маленьке село, в полях маленькі будиночки, там немає ні огорожі, нічого. Проста сім’я… Я посидів у дворі, попросив у нього води, ми попили. Він розказав, що його дочка приїжджала. Питаю: «Можливо, якась допомога потрібна?». Він відповідає: «Нічого не треба, ви мені й так дуже сильно допомогли».