«Молода людина року – 2025» - Данило Оганов

Учасник обласного конкурсу «Молода людина року – 2025» у номінації «Нескорені: сила духу та звитяга Донеччини» Данило Оганов

Я народився та виріс у місті Дружківка. З підліткового віку захоплювався спортом: займався альпінізмом, пауерліфтингом та футболом, де грав воротарем у Дружківському футбольному клубі. Взагалі, я мріяв стати професійним футболістом, але події 2013 року змінили мої погляди на майбутнє. Мені хотілося бути корисним для своєї країни та стати на захист найдорожчого — людей.

У 16 років я не міг піти захищати країну, тому склав план дій на найближчі 7 років. Спочатку вирішив здобути освіту в Машинобудівному технікумі в м. Дружківка та в Національному університеті водного господарства та природокористування в м. Рівне, а потім - піти служити за контрактом у Десантно-штурмові війська. Я обрав саме цей рід військ, оскільки мене приваблювала висота та екстрим, а також тому, що серед моїх родичів уже були ті, хто боронив нашу країну в Десантно-штурмових військах, що мене ще більше мотивувало.

Мій план спрацював. У вересні 2017 року я вже пішов служити у 81 окрему аеромобільну Слобожанську бригаду Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. З осені 2018 по весну 2019 року я виконував бойові завдання в Луганській області. З цього почався мій шлях воїна.

Наприкінці вересня 2020 року в мене закінчився термін дії контракту, тому я вирішив демобілізуватися, щоб допомагати своїй родині у розвитку сільськогосподарського підприємства та підтримувати військових на волонтерських засадах. Я повернувся до звичайного життя.

24 лютого 2022 року о 4:30 ранку я прокинувся вдома від вибухів і одразу зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення росії. Я взагалі не вагався, як діяти далі, бо вже цього дня о 12:00 зібрав свої речі та приєднався до своєї бригади, де я раніше служив.

Разом зі своєю бригадою ми тримали оборону на Ізюмському та Святогірському напрямках. Після звільнення Харківської області від російських загарбників нашу бригаду перекинули на оборону Сіверського напрямку. Але після 2 тижнів оборони я отримав важке поранення лівої ноги та був евакуйований до шпиталю. Упродовж пів року лікарі боролися за моє життя, оскільки місце поранення було інфіковане. Після проведення 19 операцій кінцівка почала загоюватися, і почався процес реабілітації.

Я все одно мав бажання повернутися назад на службу та боронити країну разом зі своїми побратимами від агресора. І я повернувся до своєї бригади, де мене відправили на повторне проходження військово-лікарської комісії. Там мене визнали обмежено придатним і непридатним для Десантно-штурмових військ. Але я не збирався кидати службу у своїй частині та підписав документ про бажання залишитись, і я продовжив свій військовий шлях.

Через пів року я знову отримав поранення, через що стан здоров’я дуже погіршився, і я більше не міг виконувати бойові завдання. Я не хотів підводити своїх побратимів, тому вирішив піти зі служби у Збройних Силах України.

Але, попри всі ці випробування, я не склав руки і продовжив працювати на сімейному агропідприємстві та як волонтер допомагати військовим і цивільному населенню.

Наразі я намагаюся адаптуватися до цивільного життя та активно беру участь у ветеранських заходах. Майже два місяці я проходив навчання в проєкті «Лідерство заради відновлення Донеччини», де презентував свій проєкт «Зерно надії: відновлення сільськогосподарського підприємства ТОВ «Новогригорівське» Дружківської громади».

Впродовж усього свого військового шляху я мав сенс життя та підтримку, яку дарували мені Ісус Христос, батьки, родина, кохана дівчина та друзі. Завдяки їм я мав жити, боротися і не здаватися тоді й зараз. Я зробив усе можливе, щоб захистити свою країну та не дати агресору зруйнувати нашу державу.