15 липня в Україні відзначається День Української Державності.
Українська Державність – це той незримий ланцюжок, що поєднує славну історію Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Української козацької держави, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, сучасної незалежної України. Українська Державність – це не тільки закони і апарат управління, це тисячолітня історія багатомільйонного народу, десятків поколінь зі своєю рідною мовою, звичаями, традиціями, культурою. Українська Державність – це сотні, тисячі, мільйони людей, хто день у день формував, виборював, захищав та передавав нащадкам ті цінності, які сьогодні об’єднують нас як Український народ.
З нагоди Дня Української Державності Донецька облдержадміністрація публікує цикл розповідей про видатних діячів Донеччини – борців за ідею української державності та незалежність України.
Письменник, засновник Української Гельсінської Групи, політв’язень радянських концтаборів Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року в селищі Юр’ївка Донецької губернії (нині це Луганська область).
Дитинство Миколи Руденка пройшло під знаком «нового життя». Він запам’ятав і перші розкуркулення, і колгоспи, куди довелося здати коня, корову і пару волів, і голод 33-го.
У 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Провчитися довелося всього два місяці – наближалася війна, і всіх першокурсників мобілізували.
4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом Руденко був тяжко поранений розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити. Вижив у блокадному Ленінграді, потім був політруком прифронтового госпіталю. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями.
З таким послужним списком та добіркою віршів «З походу» Руденко був прийнятий у 1946 році до Спілки письменників. Був секретарем парторганізації СПУ, однак входить у гострий конфлікт із тодішнім головою Спілки Олександром Корнійчуком, ставши на захист репресованої Зінаїди Тулуб та відмовившись підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції. З 1950 року Руденко іде з усяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. Хоча, він ще довго лишається вірним партійним ідеалам. Певне прозріння прийшло після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна. Руденко починає по-новому вивчати «Капітал» Маркса і приходить до висновку, що його теорія додаткової вартості хибна, бо ця сама додаткова вартість створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (через фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця».
Руденко пише лист Хрущову, критикуючи партійну систему, виступає на відкритих зборах. Довго таке вільнодумство тривати не могло: у 1974 році Руденка виключають з КПРС, через рік – з СПУ. Щоб прожити, він змушений продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем.
Пошуки справедливості привели Миколу Руденка до «Міжнародної амністії» та тісних контактів з російськими дисидентами, в першу чергу – з Андрієм Сахаровим.
18 квітня 1975 року його арештовують вперше – за правову діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям Перемоги його амністували як учасника війни. 55-річний Руденко дивом врятувався від запроторення в «психіатричку».
Але шлях було визначено. 9 листопада 1976 року на квартирі Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. До неї також увійшли генерал Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Ніна Строката. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою.
23-24 грудня 1976 року у Руденка був проведений обшук, під час якого «знайшли» підкинуті 39 доларів США. У лютому 1977 року співзасновника УГГ заарештували й етапували літаком у СІЗО Донецька, де порушили справу проти нього і Олекси Тихого.
«І ось, нарешті, тюремний «воронок» везе мене з Донецька до Дружківки – суд має відбутися саме там, у райцентрі, до якого належить хуторець, де мешкав Олекса Тихий. Оце, власне, і є процесуальна підстава, щоб судити мене на Донбасі», – писав Руденко.
Вирок – 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфікувалися як наклепницькі, з книгарень та бібліотек вилучили усі книги.
Дружина письменника, Раїса Руденко, також була заарештована за активну діяльність УГГ та засуджена на 5 років таборів суворого режиму.
Попри перебування у таборах, Микола Руденко продовжує діяльність правозахисника, пише листи до держсекретаря США Шульца та до президента США Джиммі Картера з проханням допомогти у створенні міжнародної комісії для інспекції радянських політичних таборів. Протестує проти введення радянських військ в Афганістан.
У грудні 1987 року Микола та Раїса Руденки були звільнені із заслання, але повернутися було нікуди – квартиру конфіскували після арештів. Тож дисиденти переїхали до Німеччини, а потім до США. Руденко працював на Радіо Свобода та «Голосі Америки». Через рік був позбавлений радянського громадянства.
1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Тоді ж Руденка запросив на аудієнцію президент США Рональд Рейган.
У вересні 1990 року Руденки повертаються до Києва. Їх відновлюють у громадянстві, реабілітують. Останні роки Микола Руденко прожив у Києві, уникаючи високих трибун та пишних зібрань, намагаючись до кінця «жити не по лжі». Відійшов у Вічність у перший день квітня 2004 року.