Сьогодні відзначається День Української Державності. Донецька обласна державна адміністрація продовжує цикл історичних матеріалів про події, які відбувалися на наших теренах і зміцнювали фундамент незалежної української держави.
У 1975 році уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі й уряд тодішнього СРСР, підписали Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, забезпечити виконання у кожній з них високих принципів демократії, прав людини. Розуміючи, що за умов радянської України це практично неможливо, в листопаді 1976 р. група правозахисників об'єдналася в Українську групу сприяння використанню Гельсінських угод в Україні, або Українську Гельсінську Групу.
Українців завжди карали найжорсткіше…
Поет і прозаїк Микола Руденко, який став одним із засновників і першим головою Української Гельсінської Групи, попередньо обговорив її створення з правозахисниками та громадськими діячами Петром Григоренком, Оксаною Мешко, Олесем Бердником, Левком Лук'яненком, Іваном Кандибою, Олексою Тихим, Миколою Матусевичем, Мирославом Мариновичем, Ніною Строкатою. 9 листопада 1976 р. М. Руденко оголосив про створення УГГ під час прес-конференції для іноземних журналістів, що відбулася на квартирі Андрія Сахарова в Москві, - адже у Києві на той час не було акредитованих іноземних представників преси. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою.
Голова московської Гельсінської групи Людмила Алєксєєва, згадуючи про приїзд до неї у листопаді 1976 року Миколи Руденка і Левка Лук'яненка, зазначала: «Коли вони сказали, що створюють Гельсінську Групу в Україні, я похолола. На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали в Україні. Ми просили західних журналістів писати якомога частіше про Українську Групу, про кожну її людину. Бо це камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах було саме серед членів УГГ».
В Декларації Української Гельсінської Групи зазначалося: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Хельсінською Нарадою». Підписи під нею поставили члени-засновники УГГ – Микола Руденко (він і очолив організацію), Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович, Оксана Мешко, Олекса Тихий, Ніна Строката-Караванська, Микола Матусевич, Олесь Бердник.
Участь у заснуванні УГГ представників сходу України – вихідця з шахтарської сім’ї Миколи Руденка і уродженця хутора Їжівки Донецької області Олекси Тихого спростовує хибне твердження, нібито на Донеччині за радянських часів не було потужного патріотичного й дисидентського спротиву московській експансії. А згодом, коли правозахисники один за одним зазнавали арештів, на чолі УГГ довелося стояти й випускнику Донецького державного університету, поету і письменнику Василю Стусу…
У грудні 1976-го почались перші обшуки серед членів-засновників Групи. Миколі Руденкові найняті владою провокатори підкинули 39 доларів США, зберігання яких на той час каралося ув’язненням, Олесеві Берднику - порнографічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю німецьку гвинтівку. Руденка і Тихого 1 червня 1977-го засудили на 12 та 15 років таборів і заслання. Обшуки у справі Руденка і Тихого торкнулись усіх членів Групи. В якості свідків допитали десятки осіб по Україні та у Москві. Художні твори, публіцистичні статті, усні висловлювання Руденка були кваліфіковані як «наклеп на радянську владу». Рішенням Головліту (1978) увесь його творчий доробок був вилучений із продажу та з бібліотек СРСР.
У 1978 році радянська каральна система запроторила на 12 років таборів Мирослава Мариновича, на 15 років – Левка Лук'яненка. Втім, на місце заарештованих приходили нові люди. На чолі Української Гельсінської Групи у подальші роки по черзі ставали Олесь Бердник, Оксана Мешко, Василь Стус.
Спростовував міфи про край «вугільних гвинтиків»
«…Я для того, щоб Донбас давав не тільки вугілля», - саме так визначав Олекса Тихий своє життєве покликання.
Випускник філософського факультету університету, Тихий викладав у школах фізику, математику, українську мову. А коли до роботи за фахом його вже не допускали, - працював на будівництві, був пожежником, монтажником, випалювачем цегли. І всюди Олекса Тихий, якого ще називали справжнім українцем свого краю, спростовував міфи, нібито Донеччина може асоціюватися лише з «індустрією гвинтиків».
15 червня 1976 року під час обшуку в Олекси був вилучений текст збірки «Мова народу. Народ.», після чого дві доби його тримали під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».
Коли ж у листопаді 1976 року Тихий став членом-засновником Української Гельсінської Групи, репресії проти нього посилилися. Після суду 1977 року Тихий був визнаний «особливо небезпечним рецидивістом», етапований до табору особливого режиму в Мордовію, а звідти - до лікарні в Нижній Тагіл.
Та навіть у неволі Тихий бере активну участь в акціях протестів ув’язнених. 52 доби тримав голодовку, розпочату в квітні 1978 року. Улітку 1978-го з’явився документ Тихого і о. Василя Романюка «Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення», у якому автори проголошують вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. На завершення автори писали: «Не потрібно порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР».
Через чисельні голодовки та навмисну відмову табірного начальства у наданні йому належної медичної допомоги стан здоров’я Олекси Тихого рік від року сильно погіршувався.
На останнє сорокахвилинне побачення з сином Володимиром і дружиною Ольгою 19 квітня 1984 року Тихого ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, але посміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа. 6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у камері тюремної лікарні в м. Перм. Останки Тихого разом з прахом В.Стуса і Ю.Литвина, перевезені в Київ і з великими почестями 19 листопада 1989 року перепоховані на Байковому цвинтарі.
8 листопада 2006 року за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олекса Тихий нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).
«Ярій, душе, ярій, а не ридай!»
«…Караюсь, мучусь, але не каюсь», - ці слова належать Василю Стусу - українському поету, публіцисту, правозахиснику, на формування світогляду якого великою мірою також вплинула Донеччина.
1939 року батьки Василя Стуса - Семен Дем'янович та Ірина Яківна - переселилися в місто Сталіне (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Ще за рік (1940) забрали туди своїх дітей із Вінниччини.
Закінчивши 1959 року з червоним дипломом історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіне, Стус вчителював, служив в армії, працював літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». У 1962 – 1963 роках був учителем середньої школи № 23 у шахтарському селищі Кіндратівка, що на околиці міста Горлівки.
1962 року Стус писав у листі до Андрія Малишка із тривогою: «Я вважаю, що доля Донбасу - це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас - за 40 мільйонів. Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл… В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації - тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі - одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків - і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр - з горілкою і шароварами? Обов’язково - німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної».
Стус, за спогадами тих, хто його знав, був людиною найбільших чеснот. У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у Києві Стус разом із іншими «шестидесятниками» взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, через що зазнав переслідувань радянської репресивної машини, які не припинилися вже до самої його смерті.
Восени 1972 року – арешт і засудження на п'ять років примусової праці та три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Весь термін ув'язнення він перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, написаних Стусом у концтаборі, вилучалася й знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.
У травні 1980 року Стус був востаннє заарештований та засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Він принципово відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду, й вирок йому зачитали без нього.
«Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України. А ти шукай - червону тінь калини на чорних водах - тінь її шукай…» - ці рядки з поезії Василя Стуса відображають усю його незламність і непримиренність до радянського тоталітаризму.
У концтаборі в Кучино, де Стус перебував у неволі, йому заборонили бачитися з родиною, але його записи 1983 року вдалося переправити на Захід. 1985 року поета було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури.
28 серпня 1985 року Стуса відправили в карцер. На знак протесту він оголосив голодування. В ніч із 3 на 4 вересня поет помер, ймовірно, від переохолодження. Його поховали на табірному цвинтарі. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.
1991 року Василь Стус був посмертно відзначений Державною премією імені Тараса Шевченка. У 2005 році посмертно отримав звання Героя України.
У червні 2016 року колектив Донецького національного університету, який продовжує роботу у Вінниці, проголосував на конференції за присвоєння закладу вищої освіти імені Василя Стуса.
*******************
Попри шалений тиск з боку каральних органів, Українська Гельсінська Група до кінця 1980 року оприлюднила 30 меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів. В них піднімалися проблеми політичної, економічної та духовної окремішності українців, захисту прав людини.
7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу, що відбувся на площі перед Львівським університетом, було проголошено створення Української Гельсінської спілки (УГС) на основі Української Гельсінської Групи. Співзасновниками цієї громадсько-політичної і правозахисної організації стали члени Української Гельсінської Групи. Головою Спілки було обрано Левка Лук'яненка.
22 квітня 1989 року на Донеччині група патріотів зорганізувалася як Донецька обласна філія Української Гельсінської спілки. Організатором зборів був на той час уже відомий журналіст-дисидент В’ячеслав Чорновіл, на запрошення якого у Донецьку зібралися 11 активних і патріотично налаштованих мешканців області.
Донецька філія УГС фактично проіснувала до осені 1991-го, її діяльність містила просвітницьку та політичну складові. Активісти Донецької УГС започаткували й Донецьку обласну організацію Української республіканської партії (УРП).
У 1990 році за редакцією вчителя Ярослава Гомзи почав виходити самовидавний орган Донецьких організацій УГС-УРП — художньо-публіцистичний журнал-альманах «Каяла». З підготовлених 4 побачило світ 2 випуски.
На головному фото: «Зухвала десятка» - засновники Української Гельсінської Групи
Читайте також: Битва на Калці: Донеччина вже 800 років на передовій українського спротиву
Синьо-жовтий Бахмут - 1917 року над містом замайорів український прапор
"Українізація" та "коренізація" - інструменти радянського контролю над Україною
Тризуб у Краматорську - невідомі сторінки історії
І криївка під Горлівкою, і підпілля на «Азовсталі»: Що відомо про діяльність ОУН на Донеччині