До Дня вшанування пам'яті дітей які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України Суспільне Новини підготували історії про те як українські підлітки виживали на окупованих територіях. Серед них є дві історії про молодь з Донеччини.
Українські діти стикаються з тим, що їх друзів примусово мобілізують до окупаційної армії. Постійний вплив ворожої пропаганди впливає на рівень агресії та насилля, а об’єктивну інформацію про те, що відбувається навколо діти дізнаються самостійно попри тиск та спроби стерти українську історію.
За даними громадської організації ЦГП "Альменда", на тимчасово окупованих територіях зараз перебуває понад 615 тисяч дітей шкільного віку. Вони живуть у складних та небезпечних умовах. Окупаційна влада мобілізує українських хлопців до російської армії, відправляє підлітків у "воєнно-патріотичні табори" на "перевиховання", віддає дітей на усиновлення російським родинам.
Правозахисники звітують, що на окупованих територіях підлітків та дітей забирають у полон, залякують, катують і вбивають.
"Мені знадобився час звикнути до свободи й до того, що я вже в безпеці"
Евелін Бьянкпін Акассі, 18 років, Донецьк – Київ
Евелін 18 років. Вона народилася і виросла у Донецьку. Коли місто окупували, їй було вісім. Рік тому Евелін виїхала з Донецька. Зараз вчиться в Таврійському національному університеті імені Вернадського, який у 2015-му переїхав з окупованого Криму до Києва. "Як внутрішньо переміщена особа я шукала внутрішньо переміщений виш", — сміється дівчина. Розповісти свою історію вона погодилася, бо вірить, що це допоможе іншим підліткам в окупації наважитися виїхати на підконтрольні Україні території. "Коли я виїжджала з Донецька, нічого не знала: як отримати український паспорт, як вступити до університету, де я житиму, що на мене взагалі чекає. Тепер можу сказати іншим: тут все буде добре".
Евелін говорить гарною українською, хоча її рідні мови — російська і французька (батько дівчини родом з Кот-д’Івуару). Каже, вже адаптувалася у Києві, пояснює: найважче було звикнути до свободи, до того, що можеш писати, говорити й читати що хочеш. І додає: зараз вона там, де і має бути.
Далі — пряма мова Евелін:
— У 2014-му, коли все почалося, я була дитиною. Мало що розуміла тоді й мало що пам’ятаю про той час. Пам’ятаю, як з продажу зникли мої улюблені желейні цукерки "Бджілка", а з телеефіру — мультики українською. Мене це засмучувало. Батько з нами вже тоді не жив, а мама намагалася оберігати мене від війни, тому нічого не розповідала. Казала лише, що це все ненадовго. Але якось швидко прийшло розуміння, що життя вже не буде таким, як було.
У нашій родині завжди приділяли увагу освіті. У нас вдома була велика бібліотека. Уже в окупації я захотіла більше дізнатися про історію України й вивчити українську мову. Але у 2016-му в Донецьку вже не могла знайти потрібні книжки. Переважно це класика. Її більше не видавали в бібліотеках, не продавали у книгарнях. Я шукала по знайомих. Так знайшла "Кобзар" Шевченка, дещо з Івана Франка, Лесі Українки.
Коли все почалося, я ходила в третій клас. Багато дітей тоді повиїжджало. Багато однокласників я більше не бачила, думаю, з ними щось сталось — наш район тоді був під сильними обстрілами. Дехто з тих, хто виїхав, потім повернувся. Люди не розуміли, що їм робити. Ми, діти, — тим паче. У школі було багато агресії. До нас в клас перевели хлопчика з Київського району Донецька, бо в нас було безпечніше. Мої однокласники його побили, він потрапив до реанімації. Чому? Бо діти чули від російських пропагандистів, що в Києві Майдан, що там нацисти, що Київ — це щось погане, а тут хлопчик нехай і з сусіднього району, але ж з Київського! Це абсурд! Але так було.
Навчання одразу перевели на російську мову, хоча до 2020-го у нас ще раз на два тижні був урок української, який вчителька вела російською. Діти до неї дуже зле ставилися. Пам'ятаю, у 9-му класі, це був 2020 рік, однокласник сказав, що йому українська в житті не знадобиться, почав перевертати парти, верещати, інші теж долучилися. У вчительки стався нервовий зрив. До 2014-го у нас була україномовна школа і все було добре. Може, це пропаганда так діяла на нас.
Коли готувалася до іспитів з історії Росії, зрозуміла, що деякі факти там суперечать один одному. Шукала більше інформації в інтернеті й знаходила зовсім інше, ніж те, що нам говорили у школі. Поступово зрозуміла: реальність не така, як нам розповідають.
Я знала, що не хочу залишатися в Донецьку, думала, може, у Канаду поїду. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, зрозуміла: хочу жити й вчитися в Україні. Це не був простий вибір. Я закінчувала школу на відмінно, і мені пообіцяли бюджетне місце в Московському державному університеті. Я знала, що так буде простіше для мене. Але відмовилася, бо насправді не хотіла цього.
Я підійшла до мами й сказала, що маю проукраїнські погляди та хочу виїжджати. Мама відповіла, що підтримує мене. Сказала, якщо я зможу назбирати грошей на життя і навчання в Києві, відпустить. Я влаштувалася в салон краси.
З початком повномасштабного вторгнення Донецьк почали вичищати від місцевих — наприклад, з’явилися програми, коли ти можеш обміняти квартиру в Донецьку на квартиру десь в Росії. Натомість приїхало багато російських офіцерів із родинами. Вони були з грошима, вони ними буквально розкидалися. Сильно виросли ціни, місцеві стали жити відчутно гірше. З’явилося відчуття, що ти просто зайвий на своїй землі.
Я виїжджала через Росію, Білорусь, Польщу. Сама. Це було виснажливо. Я боялася дороги. Боялася, що у мене нічого не вийде, я не реалізуюсь, ніде не зачеплюсь. Що мета, яку собі поставила, буде настільки недосяжною, що ризики, на які я пішла, виявляться невиправданими.
Коли приїхала до Києва, принципово перейшла на українську. Мені знадобився час звикнути до свободи й до того, що я вже в безпеці. Уже на другий день купила "Повість минулих літ" Нестора Літописця. Це була перша книжка у моїй бібліотечці вже тут.
Я сумую за мамою, за Донецьком. Думка, що можу туди ніколи не повернутися, ранить. Часом пишуть люди з окупації, розпитують, як я вступила в український університет. Можливо, хтось прочитає про мій досвід і виїде в Україну, а не Росію. Мені надважливо оточити себе свідомими людьми, які не бояться працювати заради змін.
"Друга поховали у братській могилі"
Анна, 18 років, Донецьк – Львів
Анні (ім’я дівчини змінено) 18 років, вона народилася і все життя провела у Донецьку. Лише не так давно виїхала на підконтрольну Україні територію. Дівчина попросила про анонімність, бо в окупованому Донецьку залишилися її рідні, зокрема брат. "Дуже хочу, щоб він теж виїхав, боюся, його мобілізують у російську армію", — говорить вона. І додає: "Про деякі речі, які я тут розповідаю, ніхто з рідних не знає, і, сподіваюся, не дізнається".
Анна каже, що як дитина, а потім і підліток, до кінця не розуміла, що відбувається у місті. Хоча швидко відчула, що треба бути обережною, зокрема і зі словами та дописами у соцмережах. Але загалом, говорить, просто жила своє життя, як і її однолітки в інших містах і країнах. Єдине — в окупації.
Далі – пряма мова Анни:
— Найстрашнішими для мене були 2014-2015 роки. Ми тоді постійно сиділи в підвалах через обстріли. Один зі спогадів того часу: якось до нас після обстрілу прибіг мій друг, йому років шість тоді було. Постійно повторював: "Мама, мама, мама…" А ми не розуміли, що він хоче, думали, може, його мама захворіла чи пішла і довго не вертається. Пішли до нього додому. А там замість будинку — руїни. І серед цегли та дошок — частини тіла… Ось тоді я усвідомила, що відбувається страшне. І не десь, а тут, з нами. Мені вісім років було.
Пам'ятаю, у нас був сусід, років 35-40. Його мобілізували в російську армію, він повоював і вернувся. Це вже було диво, бо українців мало поверталося — часто вони числилися зниклими безвісти. А цей повернувся — без ноги, з пораненням очей. І періодично казав: "Нам брешуть, все насправді не так". Я його питала, як він втратив ногу, а він тільки цю фразу повторював. А потім зник. Його дружина сказала, одного дня за ним прийшли й забрали. Ось тоді я зрозуміла, що людей забирають за слова.
Я росла у дворі. У нас була своя компанія — хтось трохи старший, хтось молодший. Ми проводили разом час. А потім хлопців почали забирати в російську армію, вони там гинули. Це було боляче. Чи підтримували вони Росію? Не знаю, не думаю. Ніхто не хотів за неї померти, це точно. Ми ж ще дітьми були. Пам’ятаю, як забирали одного нашого друга. Озброєні люди вивели його з батьком з будинку, вони були побиті, у крові. Ми всі у двір вибігли. І тоді цей друг так на мене подивився, наче знав, що не повернеться. І цей погляд — ти бачиш, він цього не хоче, не підтримує. І навряд чи підтримував, інакше чому його так били.
Ні він, ні його батько не вижили. Тіл теж не було. Лише одного нашого друга привезли додому ховати. Його мобілізували одного з найперших — 16 лютого 2022-го. Він майже одразу зник безвісти. Родичам сказали, що він за документами навіть не воює. А потім його привезли. Ну, як його — рештки. У родини не було грошей, тож його поховали у братській могилі. Я плакала. Він, звісно, для мене не герой, але він мій друг. Я болісно переживала смерті друзів. Їх насильно забирали до російської армії, змушували воювати проти власної держави, вони гинули. За що? Мені було б легше, якби вони були за Росію. Тоді я могла б їх ненавидіти. А тут…
А загалом у мене було звичайне життя підлітки, наскільки це можливо в тих умовах. У Донецьку є кілька кінотеатрів, правда, в них показують піратські копії фільмів і російське пропагандистське кіно. Є просто шикарний кінотеатр імені Тараса Шевченка. Там стоїть велика статуя поета, яку не можна прибрати, щоб не зруйнувати будівлю. То її просто накрили чимось чорним і тепер посеред зали стоїть велика чорна маса. Це трохи тупо, бо ми всі знаємо, хто це. Телебачення я особливо не дивилась, там одразу з’явилися російські канали й ця така груба пропаганда. Все, що мене цікавило, дізнавалася з телеграм-каналів та дивилися різне цікаве на ютубі.
Врешті я виїхала. Батьки підтримали мене. А от бабуся назвала зрадницею. Але я на неї не ображаюсь, вона вже літня людина, її не зміниш. Загалом, так бачу, що в Донецьку десь 20% — це проросійські люди, ще 20% — проукраїнські, решта — аполітичні, байдужі.
Я їхала через європейські країни. Коли перетнула кордон між Польщею та Україною, перше, що відчула — голод. А значить, вже почувалася в безпеці. Я рада, що виїхала.
Джерело: Суспільне Новини
