Цьогоріч виповнюється 80 років з початку депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках. Ця пам’ятна дата встановлена відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 2018 року, і відзначається кожної другої неділі вересня.
Комуністичне керівництво СРСР, з його тотальним порушенням прав людей, широко використовувало депортацію (примусове виселення) з каральною чи політичною метою.
Так, визначаючи свої західні кордони після підписання з нацистською Німеччиною пакту Молотова-Ріббентропа, не була взята до уваги етнічна складова населення, що мешкала в прикордонні.
Угоду про «взаємний обмін населенням», насправді «вигнання» українського населення з території Польщі (і навпаки — польських громадян з території УРСР) підписали 9 вересня 1944 року в Любліні представники радянського уряду і новоствореної Польської Народної Республіки. Попри заяви, що буцімто переїзд здійснюватиметься добровільно, більше ніж півмільйона етнічних українців з Лемківщини, Надсяння, Західної Бойківщини, Південного Підляшшя та Холмщини в 1944–1946 роках примусово виселили і відправили до 17 областей радянської України. Переселення проводили в чотири етапи, остання хвиля депортації відбулася 1951 року. Лише протягом 1945 року до СРСР прибуло 23 ешелони з лемками та бойками.
«Добровільне переселення» з «рівноцінним відшкодуванням майна» обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі.
За даними краєзнавиці Дарії Петречко, бойкині за походженням, 32 тисячі українців-бойків із 35 сіл були розпорошені по чотирьох південних областях УРСР: Донецькій (тоді Сталінська) — у 25 селах, Миколаївській — у 10 селах, Одеській — у 20 селах та Херсонській — у 5 селах.
З початком російсько-української війни частина сіл, в яких знайшли прихисток депортовані галичани, опинилася під тимчасовою окупацією. На Донеччині наразі тимчасово окупована більша частина населених пунктів, до яких було переселено бойків і лемків. Наприклад, села Козацьке та Верхньошироківське Новоазовського району, Тельманівський район, зовсім невипадково свого часу перейменований у Бойківський, окремі села Волноваського району.
Розв’язавши повномасштабну війну проти України, москва знову відтворює ті самі методи радянських часів – окупацію територій та депортацію місцевого населення.
Використовується аналогічна політика примусового розміщення людей у віддалених регіонах росії. Система фільтраційних таборів, «центрів тимчасового розміщення» для депортованих українців на території рф – все це віддзеркалює структуру концентраційних таборів радянської доби.
Росіяни також викрадають дітей, віддаючи їх на незаконне усиновлення, а всіх депортованих українців утримують під ідеологічним впливом російських силовиків.
Документування російських злочинів проти України доводить, що фільтраційні табори, масова депортація та навмисне викрадення українських дітей для їх подальшої русифікації є не просто жорстокими випадковостями війни, а спланованою політикою.